Храм Свв.Ольги і Єлизавети
Українська Греко-Католицька Церква
   м.Львів, пл.Кропивницького 1, тел. (032)2334073,
      email: olha-church@ukr.net

УГКЦ. На тлі комуністичної потвори

Переглядів: 118Коментарі: 0
Публікації
УГКЦ. На тлі комуністичної потвори

Визначальною складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий рух за відновлення діяльності Української Греко-Католицької Церкви, який за своїми масштабами вийшов за рамки суто релігійного питання і набув суспільно-політичного характеру за права і свободу Українського народу.

Союз КПРС і РПЦ МП проти УГКЦ

Позиція комуністів УРСР щодо питання легалізації УГКЦ завжди залишалась жорсткою і безкомпромісною. Головна роль в боротьбі проти УГКЦ відводилась правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ та їх «сексотам» (сєкрєтним сотруднікам) і радянським активістам. На правоохоронну систему покладались наступні завдання: «попередження групових антигромадських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа... церковників і сектантів…», «виявляти інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд та проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, ченців і чорниць; рішуче припиняти проведення ними нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів». Як бачимо, атеїстична держава максимально використовувала апарат примусу і насильства над народом.

Намагання чинити усвідомлений опір партійній політиці СРСР в сфері релігійних прав і свобод з боку визнавців і прихильників забороненої Церкви в атеїстичній державі карались навішуванням ярликів і примітивних штампів, оббріхуванням, суспільною зневагою, арештами, ув‘язненнями, утриманням в психіатричних закладах інакомислячих. Навіть в умовах «перебудови» та «демократизації» характер методів діяльності партійних органів на Західній Україні не тільки не змінився, але й набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами «уніатства й релігійного екстремізму». А головним союзником партапарату у комуністичній ідеології і практиці щодо заперечення будь-якого права на існування греко-католиків на західноукраїнських землях виступала Російська православна церква (РПЦ). В умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ, саме партійні органи та РПЦ зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Комуністична влада відмовляла відновленню Греко-Католицької Церкви зі світоглядних і політичних міркувань — для комуністів протягом 40-а років УГКЦ була квінтесенцією «опіуму для народу» і ще, який жах!, ці «буржуазні клерикали безсоромно заводили у лабети українського націоналізму радянський народ».

Але особливо не вкладається в голову інший парадокс: тісний союз РПЦ з комуністами, які в своїй програмі проголошували, що Бога не має. І вже зовсім вражали люди які вважали себе християнами і самі не визнавались атеїстичною владою СРСР (назву «Російська Православна Церква» вона отримала з рук кривавого тирана Сталіна восени 1943 року. І лише в травні 1991-го РПЦ набула статусу юридичної особи) з особливою люттю і ненавистю забороняли навіть самого права на існування іншим християнам, тобто греко-католикам. Очевидно, як це вже було в історії, незбагненним чином знову міцно обнялись і взялись за руки безбожні представники комуністичної партії Совєтского Союза і «хрістіанє» РПЦ. До речі, спостерігалась наступна тенденція: як лише наставало чергове «патріотичне» зближення між комуністичним Кремлем і Російською Православною Церквою, заборонена УГКЦ піддавалась черговій хвилі репресій. Протягом першої половини 1980 р. вбито трьох греко-католицьких священиків, а на початку 1981-го — трьох інших було ув'язнено. Тих же громадян, які не хотіли жити в такому «щасливому комуністичному майбутньому» — очікували остракізм, шельмування, переслідування. Враховуючи той факт, що радянська державна система контролювала питання реєстрації та функціонування релігійних громад, ставав зрозумілим об’єктивний характер союзу двох сторін, який був спрямований проти спільного ідеологічного і релігійного противника. Зазначимо також, що окрім підтримки існуючого тоталітарного режиму, який приносив РПЦ вагомі дивіденди «союзніка», відновлення діяльності УГКЦ загрожувало як духовному тотальному контролю Москви над віруючим людом в Західній Україні, так і її матеріальними втратами. Адже на початку 1988 р. із 4 418 православних приходів РПЦ в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області.

Боротьба за легалізацію УГКЦ

Об’явлення Богородиці в Грушеві у квітні 1987 р. на Львівщині, яке зібрало бл. 30 тис. народу, мовби пробудила людей зі сну, все гучніше почали лунати на всіх рівнях вимоги про волю Церкви. Лунали заклики до представників влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані культові споруди. Подібні молитовні відправи почали стихійно виникати в містах і селах Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. А комуністи, які тоді зосереджували у своїх руках всю владу тим часом креслили заходи по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих. Вони вибрали конфронтацію: прохання греко-католиків про реєстрацію громади почали розцінюватись як прояви релігійного екстремізму, заяви на реєстрацію релігійних громад не приймались, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію УГКЦ.  Словом, Конституція СРСР в ст. 52 декларувала свободу совісті своїм громадянам, але в реальному житті комуністична система не дозволяла їм реалізувати її на практиці.

Правда, одна справа, коли такі події відбуваються хаотично і безсистемно. Але вже зовсім іншої ваги й рівня набрала відкрита відкрита Заява 2 єпископів, 23 священиків (за «Благовісником»), монахів, монахинь і вірних УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському Іванові Павлу II і Генсеку КПРС Михаїлу Горбачову про вихід з підпілля з проханням посприяти «всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР» та стати посередником між ними і радянським урядом. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі.

Реакція з боку влади не забарилася. В серпні 1987 р. Львівський обком партії повідомив ЦК КПУ, що «ряд націоналістично налаштованих осіб (Хмара, Горинь, Тереля та ін.), які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено, що буде відновлено діяльність так званого «комітету по захисту католицької церкви на Україні». І, насправді, під кінець року Комітет захисту УКЦ був створений і очолив його колишній в’язень сумління І. Гель. Діяльність Комітету зосередила свою увагу на ідеї відновлення УГКЦ серед народу та домаганнях легалізації Церкви перед партійно-державними органами. З цією ж метою у 1988 р. Комітет розпочав видання підпільного часопису «Християнський голос».

Підтримали українських греко-католиків і українська діаспора, і громадські та релігійні організації, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Не випадково один зі щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в ЦК КПУ, відзначав: «на кінець 1987 р. ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ». А радіо «Свобода» весною 1988-го зазначало, що «серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії», і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких областях та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ.

Греко-католицькі єпископи й священики все частіше відправляють відкрито і привселюдно. Молитовні відправи збирають велику кількість Божого люду. А тут ще підходить інша добра нагода — святкування 1000-ліття хрещення України-Руси. Нагадаємо, що ще в листопаді-грудні 1980 р. Синод єпископів УКЦ під головуванням архієпископа кардинала Йосифа Сліпого, визнав неканонічним Львівський «собор» 1946 р., а другим питанням стояла підготовка до Ювілею тисячоліття Хрещення України-Руси (чим довів до «білого накалу» патріарха РПЦ Пімена).

Необхідно також згадати особливу прихильність до нашої Церкви, яку виявив Папа Римський святий Іван Павло ІІ, який взяв участь у святкуваннях Ювілею хрещення 12 липня 1988 р. в Римі. Перед цим Папа з усіма українськими владиками відслужив Літургію в храмі св. Петра 10 липня 1988 р. і виголосив проповідь українською мовою, як подібно, і на концерті свята.

Питання легалізації УГКЦ набирало сили. За відновлення УГКЦ виступали Українська Гельсінська Спілка, Український Християнсько-Демократичний Фронт, інші неформальні організації. Ця проблема стала однією з головних передвиборчих обіцянок ряду кандидатів в народні депутати СРСР під час виборчої кампанії 1989 р. на 1-й Всесоюзний з‘їзд народних депутатів СРСР і, в значній мірі, «вивела» їх в депутати. Уже в перші дні роботи новообраного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р. Братунь, Р. Федорів, Ю. Сорочик і І. Вакарчук подали в президію з’їзду депутатський запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання. На підтримку УГКЦ публічно висловлювались інші народні депутати СРСР А. Сахаров і В. Авер‘янов. А починаючи з весни 1989 р., в Москві на Арбаті греко-католицькі єпископи розпочали ланцюгову голодівку за легалізацію УГКЦ.

«А Баба-яга — проти!»

Тим часом, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І. Посторонко заявляв, що «уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму», а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник був ще більш  категоричніший: «У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає». Не припускав навіть можливості відновлення УГКЦ і митрополит Київський та Галицький Філарет (тоді ще ієрарх РПЦ МП), заявляючи зі сторінок газет: «А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська Католицька Церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді».

Тим часом, форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що, на думку партійного керівництва, мало б завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. То ж протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ, з них 1 100 в Західній Україні, і саме в тих населенних пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ. В такий спосіб партійно-державні органи свідомо закладали фундамент майбутніх конфліктних ситуацій на релігійному ґрунті, в яких вони зайняли сторону прихильників РПЦ. Чи хтось з них за це поніс відповідальність?.. При цьому ЦК КПУ на чолі з Кравчуком заявляв, що його позиція по відношенню до УГКЦ — «це не обмеження чи заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях». Кравчук  тоді також «думав», що реєстрація УГКЦ викликала б «серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих по релігійно-національній ознаці», а її прихильники «попали б у підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ». І, врешті, «було б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ» (Тепер ми вже добре знаємо про лояльність миротворчих позицій «руского міра»…). А тому «партійні і радянські органи, особливо, західноукраїнського регіону, відносяться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання».

Навіть завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А. Меркулов, слушно зауважував у своїй доповідній, що «на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви». Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на його думку, зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента у сфері духовності в особі УГКЦ.

Він наводив такі приклади: «звернення 14 американських сенаторів до М. Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв‘язку з ущемленням прав віруючих УГКЦ». І визнавав, що «підстав для відмов в реєстрації УГКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає».

Церква виходить з підпілля

У 1988-1989 рр. рух за легалізацію УГКЦ в Західній Україні набуває масового характеру. В обласних та районних центрах, в містах і селах проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції. Греко-католики почали переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ. Тим часом у містах і селах Західної України просто неба проводилися Богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Найбільш масові з них мали значний резонанс у суспільстві:  5-ти тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область, о. Ярослав Лесів), традиційне уже щорічне богослужіння в с. Зарваниця 16—17 липня 1988 р. під час святкування Ювілею 1000-ліття Хрещення Руси-України під проводом владики Павла Василика та його учнів: отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін., яке зібрало 30 тис. вірних. 50-тисячна демонстрація в Івано-Франківську на Зелені Свята в 1989 р. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року (владика Павло Василик).

Особливо вразила світ 100-тисячна маніфестація греко-католиків вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо «Свобода», стала «найбільшим досі виявом могутності Української Католицької Церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат в Україні» і за його прогнозами «питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично». А згодом ще була півмільйонна відправа за жертвами комуністичних репресій в Дем’яновому Лазі біля Івано-Франківська…

Але комуністи не були б «вєрнимі лєнінцамі», якби не запропонували леєгализацию» в неприродний спосіб. 21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад. І таким чином влада відокремила питання реєстрації громад від «питання про утворення греко-католицької церкви східного обряду як самостійної церковної організації» до моменту розв’язання його на переговорах між Ватиканом і РПЦ. 28 листопада Рада оприлюднила Заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що, на її думку, повинно було створити «умови для виводу маси віруючих з-під впливу екстремістів».

Іншими словами, питання легалізації, як  і реабілітації УГКЦ комуністична влада передавала на розгляд РПЦ, тобто тих, хто їх нищив і Ватикану. І саме за такою формулою — «реєстрація замість легалізації» — завершились переговори між Папою та М. Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих. Хоч це й не завадило Собору УГКЦ, за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, проголосити 23 січня 1990 р. «легалізацію Української Греко-Католицької Церкви».

Собор визнав неканонічним Львівський «собор» 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно Церкви, яким вона володіла до заборони, і поставив вимогу перед владою визнати церковну організацію УГКЦ.

Після собору почався масовий процес переходу віруючих в підпорядкування УГКЦ. Станом на 1-го лютого 1990 р. на реєстрацію греко-католицьких громад було подано 435 заяв, а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ. А звідси й почалась руїна комунізму, яку тільки не помітили завзяті послідовники «Лєніна-Сталіна» — комуністи.

Роман ІВАСІВ

 

 

Джерело: КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ

Залиште коментар!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question


(Щоб коментувати анонімно, вкажіть своє ім'я, і введіть символи внизу). Анонімні Коментарі буде опубліковано після перевірки.

Щоб отримувати повідомлення на e-mail про відповіді на Ваші коментарі, та коментувати на форумі в розділі "СПІЛКУВАННЯ" просимо зареєструватися тут. Як реєструватися і керувати своїм профілем читайте тут

     

  

вкажіть своє ім'я, і введіть символи внизу

(Обов'язково)