Любі друзі, наші діла й наші думки повинні завжди бути навіяні гадкою й приготовані до нашої мети, що її маємо після смерти осягнути, начеб ми мали сьогодні вмерти. Бо якщо ми до того сьогодні не приготовані, то як будемо приготовані завтра? Завтра є таким непевним. що більше, звідкіля ми знаємо, що будемо завтра ще в живих? Як ми знаємо з власного досвіду, скільки людей вмирає, подумаймо, що завтра ми також можемо вмерти, всі, що сьогодні втішаються життям, будуть змушені і ним розпрощатися. Тому ми повинні доконувати, скільки лише можемо, добрих діл, як довго живемо на землі й при доброму здоров'ї, бо хто знає, чи те здоров'я матимемо в майбутньому й чи зможемо добрі діла чинити? А треба нам знати, що кожне добре діло є заслуговуючим в очах Небесного Отця, наближаючи нас до Нього, воднораз же вислуговує нам більший вінець слави. Зрештою, не всі люди стають кращими після довгої важкої хвороби, подібно як і ті, що зайняті багатьма туземними справами, які розсівають їх і не дозволяють поступати в чеснотах. Розважання над нашим життям і щира молитва є насінням доброго, Богу вгодного життя. а воно є стежкою до доброї смерти й Царства Небесного. Проте, ще поки ми живемо, маємо приготувати собі все, що допоможе нам осягнути щастя після смерти; та й не дуже сподіваймося помочі від інших людей, навіть від наших найрідніших чи наших найкращих приятелів. Дні нашого життя важливими для нас, тому й не диво, що Ісус Христос радить нам "Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробак нівечить, і підкопують злодії й викрадають. Збирайте скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить, і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде й твоє серце" /Мт. 6, 19-21; Лк. 12, 33-34/. Дві речі ми собі приготовляємо, творячи добрі діла; ми, збираючи наш скарб у небі, віддаємо його під опіку Господеві, де його ніхто, ані ніщо від нас викрасти не зможе, ані ніяким іншим способом його втратити не зможемо, як то дуже часто трапляється тут, на землі. А крім того, маючи такий наш скарб у небі й пригадуючи собі його та втішаючись ним, будемо старатися не втратити його важким гріхом, що буде також великим поштовхом оминати всякі, а передусім важкі - смертельні гріхи. Тому думаючи про той наш скарб, молімось до Господа, стараймось нашими добрими ділами побільшувати наш небесний скарб, робімо собі його ласкавим. Щоб Він, як ми станемо перед Його страшним судом, був нам милосердним. Він дозволяє нам уживати тих земних благ, якими обдарував нас тут, на землі, щоб наче викупляти собі в Нього Царство Небесне, згідно з Його словами: "...кажу вам: Придбайте собі друзів мамоною неправою, щоб коли її не стане, вас прийняли в намети вічні" /Лк. 16, 9/.
Думаймо часто про нашу смерть, а також зрозуміймо цю правду, що втрачений час ніколи не повернеться. Ми не будемо повіки жити на оцій землі, але мусимо її скоріше чи пізніше покинути, бо вона не наша вітчизна, але місце вигнання. Вона для нас є місцем проби творення добрих діл, що його Небесний Отець призначив нам, щоб ми приготовлялися до нашої справжньої вітчизни, до Царства Небесного. В туземному житті ми лише подорожні й крокуємо до нашої постійної домівки й до нашої мети - до Господа Бога, щоб, злучившись із Ним, участкувати в Його Божому житті та Його безмежному щасті, яким Він від віків втішається. Цього щастя шукає наша душа, нудьгує за ним і ніколи не вдоволиться, аж доки його не осягне.
Розважмо:
Дуже мало речей у цьому світі є певними, а з них найпевнішою є правда, що ми умремо й покинемо цю землю. Коли й де і серед яких обставин, цього ніхто не знає, але те, що ми умремо й мусимо вмерти, це певна й ніким не заперечена правда. В цю хвилину по цілому світі вмирають люди, та ми зайняті нашими справами, не маємо часу думати про них. Так само буде й з нами. Люди не будуть думати про нас, для нас однак це буде найважливішою хвилиною, бо від неї залежатиме наша вічна майбутність. Якщо ми праведним життям не приготували себе до доброї смерти, то ми були нерозумними, бо втратили наше життя, а передусім втратили нашу душу, а з нею й наше вічне життя й щастя в небі.
Молитва:
Мій Господи Боже, дай мені ласку не боятися смерти нерозумним страхом, бо це природна конечність, всі ми мусимо залишити цю землю. Це прокляття, яке в спадщині залишив нам наш прабатько Адам, до якого Господь, караючи його за первородний гріх, сказав: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся в порох" /Бут. З, 19/. Той немудрий страх не робить нікого добра, але добрий страх і свята боязнь спонукає нас поправляти наше життя. Від сьогодні старатимусь поправити моє життя, приготовляючись до відходу з цієї землі, воднораз же, щоб подобатись Тобі в моїх ділах, словах, гадках і бажаннях. Я буду готовим на прихід смерти в кожній хвилині, вона буде для мене нічим іншим, як любовним Твоїм покликом, що приведе мене до Тебе й дасть мені відвічний спокій та безмежне щастя й радощі. Амінь.