Любі друзі, в своєму Об'явленні Господь Бог сказав дуже мало про себе самого; все-таки воно дуже багато значить для нас, Його грішних сотворінь. Сказати більше про себе - здається, воно применшило б велич Його Істоти в нас. Він, однак, об'явив нам все, що тільки було для нас конечним знати про Нього, про наше призначення, і як його осягнути. Він об'являв нам те при помочі людей, як про те звітує Лист до Євреїв: "Багаторазово й багатьма способами Бог говорив до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, якого зробив спадкоємцем усього і яким створив віки. Він - відблиск Його слави, образ Його істоти, - підтримуючи все своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині, ставши від ангелів остільки вищим, оскільки успадкував визначніше від них ім'я" /Євр. 1,1-4/. Щоб запевнити нас про абсолютну певність свого Об'явлення, Бог Отець посилає свого Єдинородного Сина, який зійшов на землю, прийняв людську природу й став, як один із нас. Нашу природу прийняв Він від Пречистої Діви діянням Пресвятого Духа й став чоловіком. Ісус став людиною заради нас і ради нашого спасіння. Він визволив нас від наших гріхів і проступків не лише своїми стражданнями й хресною смертю, але також своєю наукою про свого Небесного Отця і про дорогу, що має довести нас до вічного спасіння. Цю дорогу показав нам на своєму прикладі, живучи з нами 33 роки на землі й пояснюючи нам, у чому полягає наше спасіння, кажучи: "А життя вічне в тому, щоб вони (люди) спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога й Тобою посланого - Ісуса Христа" /Ів. 17. З/. Як виходить із того, Господь Бог. наш добрий батько, дав нам усе, що є конечним, щоб ми прийшли до Нього й осягнули наше вічне спасіння.
Однак, наше знання про Господа Бога й любов до Нього, так, як Він цього бажає, вже мусить бути нашим власним: правда має бути нашою, бо ми її сприйняли і в неї повірили, а любов до Господа є також нашою, бо ми її Йому віддали. Небесний Отець вияснив нам, якої любови Він від нас вимагає, словами першої і найважливішої Заповіли: "Люби Господа Бога Твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це є найбільша і найперша Заповідь" /Мт. 22,37-38/. А щоб нам допомогти зрозуміти, як практично виявити ту нашу любов до Нього, Спаситель показав нам дорогу словами: "Якщо ви любите мене, то мої Заповіді берегтимете" /Ів. 14,15/. Бо "Той, у кого мої Заповіді, і хто їх береже, той мене любить" /Ів. 14, 21/. Таким чином, зберігаючи Божі Заповіді, ми любимо Господа нашою власною любов'ю, добровільно віддаючи Йому нашу любов як нашому Богові й Творцеві. Ми створені Богом на Його образ і подобу, а нашою добровільною любов'ю до Бога ми вдосконалюємо цю Його подобу в нашій душі. Він сподівається того від нас, вияв чого дав Його Єдинородний Син словами: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий" /Мт. 5. 48/.
Наш Творець ніколи не дозволив би забруднити той образ і свою подобу в нашій душі, чи то в ім'я певности, чи щоб улегшити нам діяльність шляхетности людини, тому дозволяє, щоб ми самі, власними силами, старалися про наше спасіння. Коли ж ми зауважимо, що ми, здані на власні сили, не можемо того довершити, Він бажає, щоб ми просили Його про поміч у тому ділі, запевняючи нас, що Він ніколи не відмовить нам у своїй допомозі: "Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожен бо, хто просить, - одержує; хто шукає, - знаходить; хто стукає, - тому відчиняють" /Мт. 7, 7-8/. Велика правда, яка повинна сповнити ум людини світлом, - це безмежна досконалість Господа Бога, а для людини - можливість удосконалювати себе. Захват, що конечно поневолює серце людини, є доброта Божа й людині дана даром можливість участкувати в Божому житті та можливість участкувати в тій Божій доброті, навіть коли людина живе тут, на землі.
Розважмо:
Глядіть, любі друзі, як дуже Господь Бог шанує нас і як нас цінить, коли дозволяє нам, щоб ми самі здійснювали наше спасіння. Він дав нам свобідну волю й не обмежує її й не спиняє навіть заради нашого власного добра. Він, навпаки, бажає, щоб ми самі рішилися ступити на дорогу, яка веде до Нього, нашої остаточної мети. Очевидно, Він дає нам конечну допомогу, якщо ми самі рішимо, що вона нам конечна. Через це Господь жде з поміччю, аж доки ми самі добровільно про неї попросимо. Це все Господь робить заради нас самих, так що ми, колись осягнувши нашу остаточну мету - злуку з Ним, нашим Господом, могли бути гордими нашою працею й її остаточним успішним вислідом, будучи свідомими того, що небесну нагороду ми самі собі власними стараннями в Господа заслужили.