Любі друзі, в нашому туземному житті ми можемо говорити про Господа Бога, однак ми не можемо сказати про Нього останнього слова, бо в нас немає й не може бути про Господа повного знання. Ми можемо Його назвати, але це наше імення не буде досконалим-всеобнімаючим, тобто не висловить всього про Господа, що треба про Нього, безмежно досконалого, сказати. Ми можемо говорити про якогось митця, бо знаємо його твори, навіть хоч би ми самі ніколи його не бачили. Ми можемо сказати багато про чоловіка, лише заперечуючи хиби його молодости, спустошення його хвороб, а то й знищення злочинности. Так само, знаючи Божі сотворіння, можемо знати й багато сказати про самого Господа Бога, тому що Господь Бог створив усі сотворіння, яким дав дещо зі своїх безмежно досконалих якостей-атрибутів, що їх у Господа безліч - безконечне число. Вони віддзеркалюють, очевидно дуже недосконало, Його Божі досконалості. Очевидно, що вони недовершені, подібно як образ людини в якомусь не дуже доброму дзеркалі, розбитому на багато шматків. Ми знаємо, що Господь Бог є під кожним оглядом досконалим; а сотворіння, навпаки, є під кожним оглядом недосконалими. Хоч як уже сказано, наче розбите дзеркало, віддзеркалюють деякі Божі досконалості, але лише дуже недовершено. Господь Бог є безмежним, сотворіння ж є скінченними, обмеженими. Він є вічним і живе в незмінній вічності, чи пак у безконечному, незмінному тепер. Ми ж є змінливими людьми й живемо в змінюваному часі, який немає сучасности, лише минувшину й майбутнє, бо час, наче та ріка, повсякчасно пливе. Проте ми можемо говорити про Господа Бога, заперечуючи в Нього всі ті недосконалості, що їх бачимо в Його сотворіннях у цілому світі. З того, що ми сказали досі, бачимо, яким ничтожним і недосконалим є наше знання про Господа. Все, що знаємо, - це лише заперечення того, що бачимо в Божих сотворіннях.
Ми можемо бачити багато більше, розважаючи правду Божої досконалости з того всього, що є добрим у сотвореному світі. Кажемо, Бог - це безграничне життя, безмежна доброта, абсолютна справедливість, Божа всесвятість, безмежне милосердя й любов до Його сотворінь і так дальше. В усіх тих речах вже дещо говориться про Божі досконалості, тобто й висказується те що є правдою про Господа. Та й дійсно, ці вищенаведені речі є більше властивими Господеві, як попередні, й вони є радше властиві Богові, як нам, сотворінням. Справедливість людська є лише віддзеркаленням, скорченим образом Божої справедливости, а життя людське є лише блимаючою тінню Божого досконалого життя. Хоч життя й справедливість є правдивими в Бозі й у людині. Та є ще інша різниця в тих прикметах, а саме: Бог є Творцем і Дателем життя людині. Боже життя є без початку й без кінця, людське життя, навпаки, має свій початок і свій кінець. Тобто людське життя матиме свій кінець, а саме - з його смертю закінчиться людське туземне життя, хоч остаточно, при воскресінні з мертвих, людина поверне знову до життя, й воно тоді буде тривати вічно. Господь Бог є архитектом, творцем життя людини, вона ж є витвором Божої всемогутньої, життєдайної сили. Господь Бог є абсолютно незалежним духом, всемогутнім і необмеженим під кожним оглядом. Людина ж, навіть живучи, є обмеженою, залежною від Бога Творця в початкові свого життя. Вийшовши від Нього при сотворенні, залежить дальше в продовженні свого життя від Божої піддержуючої сили. Без неї людина б тріснула, наче мильна булька, й повернулась би в ніщо, з якого Творець покликав її до існування й життя своїм творчим словом.
Але навіть у своєму існуванні чи житті людина залежить від Творця в своїй діяльності, тобто від Божої підтримки й співпраці з нею. Без неї людина не могла б ні одного кроку зробити, ні одного віддиху сприйняти, ні слова промовити, навіть ніякої гадки чи бажання мати. З того виходить, що є велика різниця між життям Господа, Творця, й людиною, Його сотворінням. Крім того, людина залежить від Господа в усіх речах, яких їй потрібно, щоб прожити - вдержатись при житті, тобто харчів, одежі, пристановища. Так-то людина залежна від Господа в своєму туземному житті. А відносно душі, вона знову конечно потребує помочі свого Творця. Так-то по упадку в гріх важкий, Божий Творець мусить привернути її знову до життя, подібно як мусів привернути перших людей, наших прародичів, після їхнього первородного гріха. Щоб людина могла творити діла, заслуговуючі на небо, Господь мусить бути при ній своїми ласками актуальними, діючими. Вони діляться на дві частини, тобто на просвічення її розуму, щоб вона знала, що є добрим, і розуміла, що те добро треба робити, а що - злом, гріхом, і того уникати. А під кінець Господь своєю дальшою ласкою мусить впливати на волю людини, щоб вона дійсно робила те, що пізнала як добро. Ось так ціле життя людини, від народження, приходу на світ, аж до останнього її віддиху, Господь Бог мусить супроводжувати її своїми Божими ласками.
Розважмо:
З нашого власного життя можемо багато заключати й робити висновки про життя нашого Творця й у той спосіб побільшувати наше знання про Нього. Очевидно, нам треба знати, що думаючи про наші прикмети чи якості, відносно Господа Бога, нам треба їх заперечувати тим способом виключати їхні обмеженості, недосконалості, бо в Господі їх немає! А примінюючи їх до Господа Бога, ми мусимо додавати якісну властивість, наприклад: безмежно досконалий - маючий усі прикмети досконалости, або безмежно добрий - з усіми можливими прикметами доброти. Ті можливі окреслення стараються наші поняття про Господа наблизити до правди, хоч і не повністю, все-таки наближаючись, є до певної міри помічними в творенні нашого поняття про нашого Творця. Ці безмежні досконалості Божі мають за завдання переконати, що наш Творець - це така істота, яка гідна нашої найбільшої любови й почитання, та абсолютного послуху з нашого боку. Таке знання про Господа Бога допомагає нам зрозуміти справедливість домагання Божого, що його Він висловлює в першій і найважливішій Заповіді - любови Бога: "Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю і всією силою твоєю" /Вт. 6, 4-5; 10,12; Мт. 22, 37; Мк. 12, 30; Лк. 10, 27/.
Молитва:
Мій Господи й Творче мій, яким, величним Ти є й яким добрим для мене, грішного! Ти покликав мене до існування й життя, удержуєш мене в тому туземному житті, помагаєш мені в моїй діяльності й даєш щедро все, що мені для існування потрібно. Під кінець Ти призначив, щоб я після оцього життя прийшов до Тебе й участкував у Твоєму Божому житті та втішався тим щастям, що ним Ти сам від віків втішаєшся. Як же мені віддячитись за ті всі Твої ласки й добродійства? Очевидно, Ти бажаєш, щоб я Тебе любив, як приказуєш мені в Твоїй Заповіді любови Бога, "всім моїм серцем, всією моєю душею й всіма моїми силами" /Мт. 22, 37/. Знаючи, однак, що я не знатиму, як цю любов Тобі, невидимому Богові визнавати, Ти повчив мене через Твого Єдинородного Сина, кажучи: "Якщо любите ви мене, то мої Заповіді берегтимете" /Ів. 14, 15/. Бо, "Той, у кого мої Заповіді, і хто їх береже, той мене любить" /Ів. 14, 21/. Амінь.