Любі друзі, Св. Тома, говорячи про любов, заявляє: "Той, хто любить, виходить зі себе самого й передає предметові любови, наскільки він бажає, добра й старається про те добро своїм провидінням так, якби працював для себе самого". Аплікуючи це до Господа Бога, який любить свої сотворіння, а передусім людину, ми можемо сказати, що Господь Бог зробив нас предметом своєї любови. Як уже було згадано перед тим, Господь Бог, безконечно досконала Особа, не може мати мети поза самим собою. Будучи абсолютно від нічого й нікого не залежним, навіть у своїй любові не може залежати від предмета поза собою, тому, люблячи нас, Він конечно спрямовує нас до себе самого, як до єдиного предмета, гідного Божої любови. Таким способом, люблячи нас, Він любить свою доброту й красу, що їх ми своїм існуванням віддзеркалюємо. Тим способом Його любов все-таки залишається в Ньому самому, тому що остаточним предметом Його Божої любови є Його Божа доброта, яку Його сотворіння прерізним способом віддзеркалюють.
Але навіть у нашому випадку Він любить нас усіх також. В першу чергу то була Його любов, яка покликала нас із нічевости до існування, чи пак перевела нас із можливого світу - світу ідей, що Господь бачив у своїй природі чи в своєму єдинородному Сині, який "є відблиском Його слави, образом Його істоти" /Євр. 1, З/. Чи як заявляє св. Іван Євангелист у пролозі: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. З Богом було Воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього" /Ів. 1.1-3/. Бачачи нас усіх у своїй Божій природі й люблячи, як ми віддзеркалювали Його безмежні щодо числа й досконалі самі в собі досконалості, Господь бажав, щоб вони заіснували, а тоді одним актом своєї всемогутньої волі привів нас до існування. Чи, іншими словами, перевів нас зі світу можливостей у дійсний, реальний світ. Тим способом серце Боже не кличе, щоб любити, але радше Його любов кличе сотворіння із нічевости до існування, до дійсности, інакшими словами, кличе до дійсности-реальности всю свою доброту, яку Він любить у своїх сотворіннях. А це є віддзеркаленням Його безмежної доброти й краси. Бажаючи щастя своїх сотворінь. Господь Бог спрямовує нас до себе самого, але не на те, щоб мати щось для себе самого, щось зискати з тієї злуки. Будучи сам безконечно досконалим, абсолютно від нікого й нічого не залежним, Бог не може нічого зискати для Себе, те, що Він бажає, - це нашого щастя. То означає, що Господь Бог бажав, аби ми прийшли до Нього й участкували в Його доброті й Його Божому житті, а затим в Його безмежному щасті. В той спосіб Господь Бог любить свої сотворіння, а передусім свої мудрі сотворіння, з якими Він ділиться своїм Божим життям і безмежним щастям, яким сам від віків утішається.
Ми проходимо світ, уважні, щоб відкрити будь-що, гідне любови, все-таки ми безпомічні створити цю привабливу люб'язність, а тим самим в нашій цілій любові є нотка заскочення, захоплення й тріумфу, що ніколи не тратить покори й настирливої ласки. Це все, очевидно, не є від нас. Ми не в силі творити добро, ми можемо лише відкрити його й із приємністю обняти. Божа любов напроти є завжди продуктивною, творчою, доброю й діяльною. Боже серце не ходить по світу, шукаючи добра, але його розсипає, приводячи до існування. Де тільки засвітить Божа любов, приваблива люб'язність зачинає своє життя і його плекає. Навіть око безконечної Божої краси бачить щось красне в своїх сотворіннях, як це вже зазначено в книзі Буття: "І сказав Бог: "Нехай буде світло!" І настало світло. І побачив Бог світло, що воно добре, та відділив Бог світло від темряви" /Бут. 1, 3-4/. "І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре" /Бут. 1, 31/. Такою є любов Бога Творця, який творить сотворіння зі своєї любови й огортає їх своїм любовним старанням, забезпечуючи їх усім, що їм до життя є конечним: "Усі вони від Тебе дожидають, щоб дав їм у свій час поживу. Коли даєш їм, вони її збирають; як розтулюєш руку Твою, вони насичуються благом. Вони бентежаться, коли ховаєш вид Твій; як забираєш дух у них, вони гинуть і повертаються в свій порох. Зішлеш дух Твій, вони оживають, і Ти відновлюєш лице землі" /Пс. 104, 27-30/.
Розважмо:
Подивляючи красу сотвореного світу й знаючи, що він є лише слабеньким віддзеркаленням безмежної Божої краси, серце наше разом із псалмоспівцем викликає: "Хваліте Господа з неба, хваліте Його на висотах! Хваліте Його, всі ангели Його, хваліте Його, всі воїнства небесні! Хваліте Його, ви, сонце й місяцю, хваліте Його, всі ясні зорі! Хваліте Його, ви, небеса небес, і води, що над небесами, нехай ім'я Господнє хвалять! Бо він повелів, і створились. Поставив їх на віки вічні і дав закон, який не перейде. Хваліте Господа з землі, кити і всі морські безодні! Вогонь і град, сніг і туман, і буйний вітер, який виконує Його слово. Гори й усі пагорби, садовина й усі кедри. Звір дикий і скот усілякий, гад і птах крилатий. Царі землі й усі народи, князі й усі земні судді. Хлопці, а й дівчата, старі разом з юнацтвом. Нехай ім'я Господнє хвалять, - високе бо ім'я Його єдине. Велич Його понад землю й небо" /Пс. 148, 1-13/. Воно справедливо, щоб усе сотворіння хвалило свого Творця, а воно вже самим своїм існуванням чи життям хвалить Його, а далі своєю красою, числом, силою та своєю величчю. Але особливіша слава приходить Творцеві від Його розумного сотворіння - людей, що є представниками оцього сотвореного світу.
Й псалмоспівець закликає їх до прослави Творця словами: "Хваліте Господа, бо добрий! Співайте Богу нашому, бо милий... Він число зір лічить і кожну пойменно називає. Великий наш Господь, велика Його сила, і розумові Його немає міри. Господь принижених підносить, а нечестивих понижує додолу" /Пс. 147, 1; 4-6/. "Господь любить тих, що Його бояться, що Його милости чекають" /Пс. 147,11/.
Молитва:
Мій Боже й Творче! Ти, Господи, покликав мене з нічевости до існування й до життя, бо Ти бачив у мені щось доброго - іскорку віддзеркалення Твоєї Божої доброти, очевидно недосконалу, але вона все-таки Тобі подобається. Та мимо того, Ти бажав, щоб я заіснував і злучився з Тобою та участкував у Твоєму житті й щасті, що ним Ти, Пресвятий Боже, від віків втішаєшся. Тому Ти створив мене, переводячи зі світу можливостей у реальний - дійсний світ, дав мені не лише природне життя, але вклав у мене духову душу й прикрасив її Твоєю Божою ласкою, яка є іскоркою Твого Божого безмежного вогню. Й тією Твоєю освячуючою ласкою ведеш мене до Себе - моєї остаточної мети - до злуки з Тобою й участкування в Твоєму житті й безмежному щасті. Допоможи мені, Господи, щоб я за Твою Божу любов відплачував моєю людською любов'ю. Пречиста Мати Божого Сина, допоможи мені, немічному, щоб я любив мого Творця з цілого серця, усіми думками моїми та всіма моїми силами, бо Ти, Пречиста Діво, можеш мені в тому допомогти, бо все можеш випросити в Твого Божого Сина. А Ти, Пречиста Діво, є також моєю Матір'ю, бо Тебе нашою Матір'ю зробив Твій Син Божий, коли, висячи на хресті, сказав до Тебе, вказуючи на св. Івана Богослова: "Жінко, ось син твій". А тоді до св. Івана: "Ось Матір твоя" /Ів. 19, 26-27/. Пречиста, повчи мене, як мені наслідувати Твого Божого Сина, подібно як Ти наслідувала Його протягом усього Твого туземного життя. Амінь.