Любі друзі, коли думаємо про наше майбутнє після смерти, нас огортає панічний страх, тому що ми в ньому не бачимо нічого доброго для нас! Голос Страшного Судді: "Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його" /Мт. 25, 41/. - страшно відлунює у наших вухах. Перестрашені таким майбутнім, ми насліпо звертаємось проти Господа Бога, проти Його справедливости, начебто була Його вина, що ми призначені до пекла, а не наші гріхи й проступки проти Божого Закону в тому винні. Але то не Божа справедливість, яка збільшує наш страх. Причиною того страху є ми самі, бо ми згрішили свідомо й добровільно. Якби Господь Бог був менш справедливим і не дбав про нас, тоді наш страх негайно проминув би. Господь бажає того нашого страху заради нашого спасіння. Тому ми в тривозі не з причини Божої дії, але з вини наших власних діл. Ми мудрі люди й знаємо добре, що в нас є великий вибір, тобто жити добре, заховуючи Божі Заповіді, й заслужити собі на небо, згідно зі словами Спасителя: "Як хочеш увійти в життя, додержуй Заповідей" /Мт. 19,17/. Або не бажаємо їм підкорятись і їх заховувати, тоді самі розуміємо, що ми гідні страшної кари - пекельного вогню. Господь відкриває перед нами дві дороги: "Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, й мало таких, що її знаходять" /Мт. 7, 13-14/. Тут Господь дає до нашого вибору дві дороги, з яких одна веде до спасіння й до вічного щастя, а друга - до певної загибелі. Воднораз запрошує вибирати безпечну, хоч може й утяжливу дорогу, але вона запевняє нам вічне щастя. Пояснивши те, залишає нас нашому рішенню, як про те говориться в Книзі Сираха: "Це Він (Бог), від первоначала створив чоловіка і лишив його в руці власного рішення. Якщо тільки побажаєш, - Заповіді збережеш, і дотримати вірність - у твоїй добрій волі. Перед тобою Він поставив вогонь і воду: куди лише захочеш, туди і простягнеш твою руку. Ось перед людьми - життя і смерть, що забажає, те йому й дасться" /Сир. 15,14-17/.
Господь воднораз заявляє, що багато людей робить лихе рішення, стараючись ступити на широку й вигідну дорогу, не зважаючи на осторогу Спасителя, що вона веде їх до пекла, місця безмірних терпінь і кар. Спаситель не лише остерігає нас перед небезпечною дорогою, яка видається такою вигідною, але й своїм прикладом вказує, на яку нам треба ступити, щоб заслужити на вічне спасіння: "Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною. Хто хоче життя своє спасти, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде" /Мт. 16, 24-25: Мк. 8. 34/. Ця дорога є найпевнішою, бо нею ступає наш провідник Ісус Христос, а Він не може помилитися й повести нас навмання! Спаситель воднораз остерігає нас словами: "Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене" /Мт. 10. 38/. І знову остерігає далі, кажучи: "Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто життя своє погубить задля мене, той його знайде" /Мт. 10, 39/. Тобто той, хто старатиметься зробити своє життя на землі менш утяжливим, приємнішим, той заради тих земних розкошів утратить багато вартісніше життя у небі, що його обіцяв нам наш Небесний Отець. А розкоші цього світу ніяк не варті щастя, що його обіцяє Господь Бог, так що ті, які за ними йдуть, лише тратять на тому, як запевняє Мудрість Божа - Ісус Христос: "Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу? Син Чоловічий має прийти в славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами" /Мт. 16, 26-27/.
Якщо ми лише подумаємо трохи над тим, мусимо погодитися з Господом нашим Ісусом Христом, що маленька хвилева розкіш цього життя чи ті багатства земні не варті такої величезної втрати нашої безсмертної душі. Вона в нас лише одна-єдина, й якщо ми її втратимо, ми втратимо все - нашу мету, наше щастя, взагалі нашу ціль туземного життя. То правда, бо що ми можемо зискати, якщо б ми навіть усі скарби світу здобули? Навіть якби ми жили не тільки тих мізерних кілька десятків, а й тисячі літ, коли б після смерти ждала нас вічна пекельна безодня, з вогнем, який ніколи не вгасає, але палитиме не поверхню нашого тіла, але його кожну молекулу та кожний атом? І то не одну хвилину, але цілу вічність без кінця й без відпочинку. Тут, на землі, наш організм борониться перед надмірним болем тим, що тратить свідомість. А то навіть смертю, яка звільняє тіло від усякого болю. Та пам'ятаймо, що у пеклі вже немає смерти, бо ті, що там зостануться, вже більше не вмирають, отже, не будуть мати ніякої можливости уникнути тих страшних терпінь. Тому Господь нам добре радить, кажучи: "І коли твоя рука спокушує тебе, відітни її. Краще тобі ввійти в життя калікою, ніж з двома руками піти в пекло, у вогонь незгасний, де черв'як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли нога твоя спокушує тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя кривим, ніж з двома ногами бути вкинутим в пекло ...І коли око твоє тебе спокушує, вирви його: краще тобі ввійти в Царство Боже однооким, ніж з двома очима бути вкиненим у пекло, де черв'як їхній не вмирає і вогонь не вгасає" /Мк. 9, 43-48/. Тому радить нам Спаситель: "Силкуйтеся ввійти через тісні ворота, багато бо, кажу вам, силкуватимуться ввійти, але не зможуть". Пам'ятаймо, що двері до Царства Небесного відкриті для нас лише короткий час, тобто як довго живемо тут, на землі, після нашої смерти замкнуться й повік остануть замкнені.
Розважмо:
Тепер виходить ясно із сказаного, що ми боїмось майбутнього не з приводу дії Бога, але з вини наших власних діл. Господь трактує нас ясно й щиро, пропонує нам дорогу своїх Заповідей, які не є протилежними нашій природі, але стараються її вдосконалити, відновити й допровадити до давньої краси й доброти, яку вона мала ще перед первородним гріхом. Праця над її відновленням - це наше призначення тут, на землі, привести її до попередньої, перед первородним гріхом, краси й доброти. Очевидно, це є важка й не дуже приємна праця, але подумаймо, яка нагорода жде на нас, коли її добре виконаємо? Тобто, за цю працю жде на нас злука з нашим Господом Богом, участкування в Його Божому житті й безмежному щасті. Отже, така велика нагорода повинна кожного з нас спонукати до щирої й безустанної праці, без огляду на жертви, бо вона перевищує все, навіть нашу найбільш живу уяву: "Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять" /І Кор. 2, 91.
Молитва:
Спасителю мій добрий. Ти вказав мені дорогу до спасіння, та не тільки словами мене поучив, але своїм прикладом показав, як тою дорогою треба йти, бо Ти перший взяв важкий хрест і поніс його, щоб мене заохотити Тебе наслідувати. Дай мені ласку, силу та охоту покласти той, Тобою призначений мені хрест на плечі й понести за Тобою. Я певний, що, коли так зроблю, осягну моє щастя в небі. Але Ти знаєш, який я лінивий та нерозумний, що боюсь його взяти й за Тобою понести, Тому звертаюсь до Твоєї, Спасителю, Матері, щоб вона, яка за свого життя стільки перетерпіла, допомогла мені в тій праці. Я знаю, що вона добра й готова помагати, бо вона бажає мого щастя, а воно тільки в послідуванні за Тобою, добровільно й постійно, аж до кінця мого туземного життя. Тож, Спасителю добрий, дай мені Твою ласку, а Ти, Пречиста Мати, допоможи мені нести мій хрест і слідувати за Твоїм Божим Сином. Амінь.