Любі друзі, в "Божественній комедії" італійського поета Данте є такий напис на брамі пекла: "Lasciate ugni speranza", тобто "Облиш усяку надію". Так любі друзі, пекло - це безнадійне місце, усяка надія, щастя й радощі залишили те місце нещастя й безнадійности. Воно стало місцем найбільшого смутку, розпачу й невисказанного болю та терпінь. Не лише люди-грішники, що зійшли з цього світу з важкими смертельними гріхами, але навіть і дияволи його ненавидять, що ясно виходить зі слів дияволів, коли Ісус вигнав їх із біснуватого чоловіка, вони просили Його: "Як ти нас виганяєш, пошли нас в оте стадо свиней. Ідіть! - сказав їм. І вийшли з них, і ввійшли у свиней. Тоді то все стадо кинулося з кручі в море й утопилося в хвилях" /Мт. 8, 31-32/. Очевидно, що для дияволів немає жодних радощів у тому понурому місці кари, головно тому, що вони, будучи визначними ангелами, привикли до розкішного, надприродного життя в небі, в близькості безмежної краси й доброти - Господа Бога. Й цю природну досконалість вони й після гріха зберегли, бо Господь Бог не відняв у них ні їхнього знання, що мали перед бунтом-гріхом, ані сили, яка була для них природною як для чистих, безтілесних істот. Їхня швидкість порушуватися залишалася з ними навіть у пеклі, подібно як їхнє знання, пам'ять, хитрощі, гострість і точність їхнього інтелекту. Всі ті якості чи дарування їхні, як духів, зосталися із ними в тому місці кар, хоч вони не приносять їм ні розради, ні потіхи, ні вдоволення. Візьмемо під увагу їхню величезну мудрість і знання. Як виходить із того, немає щастя для сотворіння з осягненням того, що є на його власній площині чи понижче тої площини. Щастя й задоволення істота може осягнути тоді, коли дістане те, що є понад її природними спромогами. Тож не диво, чому Господь Бог призначив своїм розумним сотворінням участкувати у видінні блаженних, тобто в Його Божому житті й у безмежному щасті, що ним від віків втішається, які є понад спромогами й можливостями будь-якого сотворіння й питомими тільки й єдино самому Богові Творцеві. Видіння, чи пак оглядання Божого життя, сповнило б сотворіння таким невимовним щастям, що позбавило б його життя. Тому Господь Бог відмовив у проханні Його улюбленого слуги, коли той просив ласки побачити Боже лице: "І говорив (Мойсей): "Покажи мені, благаю, Твою славу!". І Господь відповів: "Я появлю перед тобою мою доброту і виголошу перед тобою ім'я Господа; і милуватиму, кого милуватиму, і милосердуватимусь, над ким буду милосердуватись". І додав: "Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити". Далі Господь сказав: "Ось місце коло мене, стань на цій скелі; і як проходитиме моя слава, я поставлю тебе в щілині скелі й моєю долонею прикрию тебе, поки не перейду. Потім я заберу мою руку, й ти побачиш мої плечі; лиця ж мого бачити не можна" /Вих. 33, 18-23/.
Цю саму правду ми можемо відкрити самі, про наше власне знання. Фактом є, що в нас є маленьке задоволення із пізнання деталей про світ, який нас оточує. По якомусь часі, коли ми менш-більш загально пізнали те все, що нас цікавить із оточуючого нас світу, ми мучимося й не бажаємо пізнавати більше про ті всі речі. Ми стараємось зайнятись чимось іншим, чимось більш цікавим, як те, що ми вже пізнали. Тому заінтересування людини звернулось до пізнавання надземних просторів, до зір планет, яких важко досягнути і щось більше про них пізнати. Ми зацікавлені пізнати дещо з невидимого світу, щось, що перевищує наші відчуття, що належить до світу духів. Більш вдоволяючим було б для нас пізнати дещо ангелів, які є на набагато вищому рівні та досконаліші, ніж ми самі. Це знання відкрило б нам повністю новий світ, дало б нам новий досвід, уможливило б пізнати нові предмети й підмети, що їх не можна знайти тут, на землі. Але навіть у тому новому світі, цілком іншому, як наш, ми все-таки не спочили б повністю, але дальше шукали б ще чогось більшого чи іншого, бо навіть ангельський світ, який перевищує нашу землю, на якій живемо, все-таки не є в спромозі задоволити наших усіх задушевних бажань, наших мрій чи стремлінь знати все. Так-то наша воля не була ніколи задоволеною, аж доки не мала б можливости пізнати, - повністю пізнати самого Бога Творця, несотворену безконечну красу й саму правду.
Розважмо:
Відповіддю на те невдоволення нашої душі, яка шукає чогось і його ніколи не знаходить, будуть слова св. Августина, який сказав: "Створив Ти мене для себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобі, о Боже!" Це велика правда, за якою наше неспокійне й ніколи незадоволене серце шукає, знаходиться лише в Бозі, бо в Ньому це знання є досконалим, безконечним і всеобнімаючим. Він єдиний є безмежною правдою, єдиною правдою, яка може повністю заспокоїти, дати всі відповіді нашому завжди правди шукаючому інтелекту. Він, і Він єдиний, може нам дати повну правду, тобто себе самого, бо Він є тою найвищою й найдосконалішою правдою, якої шукає наш неспокійний розум. Він також може заспокоїти й нашу волю, нашу любов, яка шукає Його й нудьгує за Ним ціле наше життя на землі; бо Він єдиний може повністю заспокоїти наші всі вимоги, всі наші бажання й мрії. Й немає чого дивуватись, бо сам Бог і Творець заклав у наших серцях тугу за самим собою, й тим бажанням за собою Він притягає нас до себе через цілий час нашого туземного життя. В хвилину нашого зачаття Господь вложив у наше серце й душу бажання за собою, тобто на безмежним вічним добром, і тому ми не знайдемо ніколи спокою й спочинку, аж доки не прийдемо до Нього й у Ньому не спочинемо. Той ніколи не замовкаючий голос нашого Бога Творця кличе нас безустанно прийти до Нього й у Ньому знайти повний спочинок. Про те шукання людини за Богом говориться в Діяннях Апостольських: "Бог, що створив світ і все, що в ньому, Він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах ані не приймає служби з рук людських, немовби Він потребував, чогось, дає сам усім життя, дихання і все. Він створив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи й границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть Його, - хоч Він від кожного з нас недалеко. У Ньому бо живемо, рухаємося й існуємо" /Ді. 17, 24-28/. На іншому місці буквально звертається до нас із закликом, кажучи: "Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий" /Мт. 11, 28-30/. Щоб осягнути той Божий спокій, нам треба слухати голосу Божих Заповідей, і тим способом пізнавати Його дороги, та й ними крокувати до Нього, інакше не зможемо знайти Його спокою, як про те запевняє нас словами: "Вони (ізраїльтяни) завжди блудять серцем, вони доріг моїх ніколи не знали! Тому я і поклявся у своїм гніві: Ні! Їм не увійти в мій відпочинок" /Євр. З, 10-11/. Це були ті люди. які не повірили Богові, як про те свідчить Дух Святий словами: "Кому ж він клявся, що не ввійдуть у його відпочинок, якщо не тим, що були неслухняні? І бачимо, що не могли ввійти через невірство" /Євр. З, 18-19/.
Молитва:
Творче мій і Господи. Я сильно вірю в те, що Ти об'явив нам Твоїм Єдинородним Сином. Я приймаю й обіцяю повинуватися всім Твоїм Божим Заповідям, якими Ти ведеш нас до себе певною дорогою. Як про те висловився Твій Божий Син, кажучи до молодця; "Як хочеш увійти в життя, додержуй Заповідей" /Мт. 19, 17/. Я знаю, що не заховую їх, бо з причини моєї немочі й моєї, первородним гріхом звихненої природи, яка тяготить до туземних розкошів, переступаю Твій Божий закон. Воднораз же знаю, що Ти готовий допомогти мені в дорозі до Тебе, як тільки буду серйозно старатися сповняти Твою святу волю. Допоможи мені, Господи, своїми Божими ласками, Діво Пречиста Мати, єдина без гріха, на яку не спала навіть тінь тої загальної людської хвороби, допоможи мені Твоїми мольбами в Твого Божого Сина, щоб я крокував за Тобою, зберігаючи Божі Заповіді. Допомагай нам усім, нашим родинам, народові й Церкві, щоб у першу чергу навчала своїх вірних Божого Закону, щоб їх безупинно споминала його сильно держатися, бо вони, об'являючи нам волю нашого Творця, вказують, як Йому подобатися й у Нього вислужити Царство Небесне. Мені страшно пекла й мук у ньому, тож допоможи уникати всього, що могло б мене до нього завести. Твій Божий Син віддав нас усіх Твоїй Материнській опіці, коли з хреста, вказуючи на свого улюбленого учня Івана, сказав до Тебе, своєї Матері: "Жінко, ось син твій" А тоді й до учня мовить: "Ось матір твоя" /Ів. 19,26-27/. Тож тому, що Ти Мати наша й така могутня, що все можеш випросити в Твого Божого Сина, молися й не опускай нас, аж доки не побачиш нас певними в Царстві Небесному. На Твою могутню поміч покладається наша Українська Церква, наш зморений і переслідуваний народ, підведи його з упадку, дай сили підкоритись Заповідям Твого Сина, щоб осягнути мету, до якої Він нас призначив. Амінь.