Любі друзі, кожне живе сотворіння тут, на землі, від найменшої рослини чи трав до тих сотворінь на найвищому щаблі життя, як різні звірята й людина, мають у собі життєдайний елемент, що його зовемо душею. Коли ж ми розглянемо ближче душі нижчих сотворінь від людини, побачимо, що вони так дуже зв'язані з тілом, що не можуть нічого вдіяти без нього. Вони не продукують ніякої дії без особливішої зміни в тілі. Для прикладу візьмімо забагато світла або забагато звуку для відчуття слуху, у відношенні до забагато правди чи доброти для нашого серця. Засильне світло, наприклад, може осліпити наш зір, наше око, тому для нас є осторога не глядіти незахищеним оком на сонце, бо таке сильне світло може пошкодити наш зір. Подібна справа мається із засильним звуком для слуху. Та справа мається цілком інакше з правдою чи любов'ю людини. Чим більше правди дістається людині, тим більша досконалість ума, що її сприймає. Вона не нищить нашого інтелекту, але радше вдосконалює його, ушляхетнює, поширює його знання. Те саме діється й із добротою: чим більша доброта, тим більше вона ушляхетнює наше серце зі своїм приходом до нього. Фактом є те, що снаги людської душі не нищаться з приходом досконалостей їхніх снаг, але радше вдосконалюються.
Та хтось міг би закинути, коли ж воно так справді є, то чому Господь Бог не хотів показатися Мойсееві, кажучи: "Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити" /Вих. 33, 20/. Тут Господь вказує на те, що безмежне щастя від видіння Божого лиця, Божої безмежної краси своїм незрівнянним тиском спричинило б розірвання людського серця, а затим і смерть самої людини. Воно б розірвалося, наче мильна булька від надмірного тиску повітря. Та воля людини є в спромозі знести тиск, тому що в небі, де бачитимемо безмежну красу Божого лиця, будучи безсмертними, не зможемо вже більше вмирати. Так що як уже дістанемось до того місця щастя, вже ніщо не зможе перешкодити нам по віки втішатися видінням Божої краси. Наша воля, обнімаючи безмежну доброту й красу нашого Творця, буде лише повік тим щастям безмежним втішатися. Й у тому лежить різниця між тілесними й душевними снагами людини. Бо коли забагато світла чи звуку можуть пошкодити людський зір чи слух, то безмежна краса чи доброта Божа не може пошкодити або знищити снаги душі людської, але радше буде їх тільки вдосконалювати, усовершувати. Ті речі, як правда й доброта, не вимагають тілесної зміни з їхнім сприйняттям, тому наш розум і наше любляче серце можуть сприйняти навіть найвищу правду й найвищу любов під тою умовою, що вони дістануться нам; але вже в небі, де вже немає болю й печалі, але лише безконечне життя.
То правда, що ми мучимося, але то не наш інтелект і воля мучаться, тільки наше тіло, то вони, лише будучи частиною тіла, мучаться разом із тілом, що потребує відпочинку, бо тільки матерія мучиться, а не дух. Наші очі, вуха, мозок, пам'ять та уява й інші части нашого тіла є предметом втоми. Вони збирають зі зовнішнього світу враження наших відчуттів, які стають предметом нашого пізнішого знання, і передають нашому інтелектові. Він-то при помочі тих відчуттєвих вражень творить своє знання. А тому що органи чуття, є частинами тіла, вони не можуть працювати постійно, але потребують конечного відпочинку, відсвіження від усіх занять і виснаження працею. Тому після якогось часу праці мусять зупинити свої чинності, щоб відпочити, а тим самим змушують і наш інтелект, чи наш розум, також заперестати заняття й відпочивати. Відносно нашої душі, чи нашого духа таке умучення є лише акцедентальним, як відпочинок артиста-маляра, який у випадку браку світла перериває свою працю, чекаючи на натхнення, або у випадку будівничого, який мусить перервати свою працю з браку матеріялу. Подібно й наш інтелект та наша воля мусять перервати свою працю, тому що органи чуттів не доставили конечного матеріялу для їхньої праці.
Розважмо:
Завдяки нашій духовній душі ми спроможні вознестися понад цей матеріяльний, відчуттєвий світ, минаючи час, щоб планувати на майбутнє, чи згадуючи минуле. Ми маємо можливість втішатися нашими добрими ділами, що їх ми вчинили в минулому, й рішити продовжувати їх у майбутньому. Ми також можемо розважати наші грішні діла, доконані в минулому, якими ми образили нашого Бога Творця, й з того приводу наразилися на Його гнів і справедливу покару. Можемо пізнавати й подивляти безмежну Божу красу в Його не тільки живих, але також і в мертвих сотворіннях, що кругом нас. З причини духових снаг нашої душі й інтелекту ми можемо переноситися з цих реальних речей, поза мертві сотворіння чи людей, та розглядати їх такими, якими вони ще за життя були, повні життя й сили, хоч вони тепер нерухомі й не дають жодних ознак життя. Той життєвий первень, що Творець прищепив у наші тіла, - це наче маленька іскорка Його Божого безмежного вогню, робить нас до певної міри подібними до Нього самого, бо людина не своїм тілом, але душею - духом подібна до Творця, який сам є найдосконалішим безмежним духом, і нічого тілесного в Ньому немає. Й якраз вона, наша духова душа, є образом і подобієм Божим у нас, що Він захотів у нас прищепити, коли нас творив і сотворював, як про те розказує Святе Письмо: "Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі". І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх" /Бут. 1, 26-27/. І далі Святе Письмо розказує, як Господь Творець порався при сотворенні свого найважливішого сотворіння - людини. Коли про інші сотворіння Господь лише загально сказав: "Нехай земля виведе з себе живі створіння за їхнім родом: скотину, плазунів і диких звірів за їхнім родом". І сталося так" /Бут. 1,24/. Каже Книга Буття: "Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою" /Бут. 2, II/. Отже, Творець не лише утворив людське тіло з земних елементів, але, понад то, вдихнув в його ніздрі віддих життя, який оживив людське мертве тіло. Тим віддихом Божим Творець передав людині життя, оживотворив її, і той первень Божого духа, - це людська безсмертна душа, яка якраз є образом і подобою Творця в людині. Бо вона є духом чистим, як і Творець, вона ніколи не вмирає, але житиме повіки. Вона не старіється й не підпадає жодним фізичним змінам, бо не є зложена з частин, як наше тіло. Так той Божий життєдайний подих став нашою безсмертною душею, яка житиме разом із нашим тілом до того часу, коли Господь відлучить її від нашого земного тіла при помочі смерти. Вона, як духова частина нашого тіла, є від Нього незалежною, а навпаки, вона володіє нашим тілом. В своїй діяльності вона залежить від тіла тільки під тим оглядом, що при помочі його відчуттів має контакт із зовнішнім світом.
Молитва:
Господи Боже, мій Творче. Ти зробив нас, тобто наше тіло, подібним до тіл інших сотворінь, бо взяв нас із елементів земних, але завдяки Твому життєдайному Духу Ти створив нас подібними до себе самого. Тому що наше тіло взяте з землі, воно тяготить до неї; йому подобаються всі земні речі, й тим способом наша істота є роздвоєною. Бо тіло, що постало з землі, бажає тих земних речей, ними живе, втішається, й ними заспокоює свої пристрасті. Але заради своєї, Богом даної нам душі людина тяготить до Бога, до неба й до того небесного щастя, що його Творець обіцяв нам дати, але аж після смерти. З тієї причини, що в людини головною частиною її істоти є її душа, людина помимо всіх туземних речей, роскошів та дібр остає невдоволеною. Бо зі своїм духом, що його вдихнув у бездушне людське тіло, Творець прищепив у нашій душі й бажання за собою, за вічним безмежним щастям, якого людина тут, на землі, помимо її всіх земних скарбів та дібр не знайде й тому не вдоволена, бо в ній діє туга за Божим духом, туга за злукою зі своїм Творцем і Богом. І тою тугою за собою Творець потягає людину за тим призначенням - за злукою зі собою. Але щоб дійти до Творця, людина мусить іти до Нього дорогою, яку Він їй призначив, тобто дорогою Заповідей Божих. Так сказав Спаситель молодцеві на його питання: "Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне? "Як хочеш увійти в життя, додержуй Заповідей" /Мт. 19, 16-17/. А дорога до Бога - це дорога любови, як виходить із дальших слів Ісуса: "Якщо любите ви мене, то мої Заповіді берегтимете..." Бо "Той, у кого мої Заповіді, і хто їх береже, той мене любить." /Ів. 14, 15; 21/. Тож людина мусить залишити всі ті речі, які притягають її до землі, щоб осягнути щастя вічне, до якого Творець її призначив. Пречиста Божа Мати, що особливішою любов'ю обнімала Бога Творця, що в любові до свого Божого Сина Ісуса Христа любила також і Бога, бо Він є одним із Пресвятої Трійці, навчи мене Його любити понад усе, як Він того собі бажає, кажучи: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша Заповідь" /Мт. 22, 37-38; Мк. 12, ЗО; Лк. 10, 27; Втор. 6, 5/. Так-то, сповняючи Божі Заповіді, любимо Господа Бога, бо, шануючи Його Заповіді, виявляємо нашу любов до Нього. Я бажав би сповняти Його Божу святу волю, але Ти знаєш, який я нестійкий, грішний і як дуже прив'язаний до землі й до її дібр; тож допоможи мені відірватись від неї та звернути всю мою любов до мого Творця і Бога й любити Його єдиного понад усе! Амінь.