Любі друзі, ми вже чули, що життєдайним елементом нашого тіла є наша людська безсмертна душа. Вона збирає інформації про зовнішній світ від вражень наших органів чуття і в той спосіб, як кажеться, входить у контакт зі світом поза нами. Тим способом говорячи про нашу душу, говоримо як про митця, який уміє вживати тілесні відчуття, щоб при їхній помочі контактуватись зі світом поза собою. Так говорячи, однак, ми можемо образити наше тіло, мешкання нашої духової душі, вважаючи його чимось нижчим, хоч воно також є творивом Божим, що його дав Господь душі нашій як допоміжну силу, як рівноправний, хоч і тілесний елемент.
То правда, що наша душа, будучи духом, є вищої якості, як тіло, що зложене з матерії, як усе на землі, що, очевидно, є нижчим, як людина. Тіло наше зложене з елементів, як і наша земля чи як зорі, планети, сонця, місяці, що їх називаємо мертвою природою, бо в них немає ніякого життя, вони лише існують, але не живуть. Тіло наше має повне вегетативне життя, подібно як рослини, трави чи дерева. Вони зачинають жити зі свого насіння, ростуть, асимілюють їхню поживу, та й мають змогу множитись у своїх гатунках. У нашому тілі є також і відчуттєве життя, як у всіх звірятах, птицях та рибах, тобто всі вони бачать, чують, нюхають, асимілюють свої харчі й розмножуються. Відчувають різні розкоші й болі, як вищі сотворіння звіриного світу. Під тим оглядом наше тіло має дуже багато спільних прикмет із іншими живими сотворіннями на землі, бо ж Святе Письмо виразно каже, що: "Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою" /Бут. 2, 7/, тому й не дивно, що в ньому є всі ті земні елементи, подібно як і в інших земних сотворіннях.
З причини великого нашого захоплення нашою духовою душею, в нас зроджується до певної міри легковаження нашим тілом. Так воно не новино б бути, бо наше тіло й наша душа, разом злучені, дають у висліді людину, розумну істоту. Через те кажемо, що людина спить, а не лише саме її тіло, так само людина їсть і п'є й та сама людина думає й творить, а не лише її душа. Та сама людина має біль зубів, голови, подібно як екстаз та інші надзвичайні високі ідеї, так само людина любить, живе й умирає. Ми не є ангелами, й це не є компліментом нашій людській природі уважати, що ми ними є. Було б глупим вимагати від людини, щоб вона літала, тобто порушувалася як ангели - чисті духи. Ми повинні б бути вдоволені площиною нашого власного життя, тобто духово-тілесних сотворінь, і не старатися втиснутись у світ понад цю площину. Очевидно, нам не треба тратити надії, що, може, колись, одного дня, після смерти й після виходу з землі, місця нашого вигнання, ми злучимось зі святими та хорами святих ангелів і лишень тоді зможемо жити, як і вони, участкуючи в їхніх радощах і щасті. Бо то буде злука з Господом Богом, нашою метою, нашим Творцем, в житті якого будемо участкувати, воднораз же втішатися щастям, яким Він, Безмежна Істота, втішається.
Розважмо:
Нам треба глядіти з реалізмом на нашу людську істоту. Очевидно, ми не ангели, хоч наша душа, що є чистим духом, має різні духові якості. Очевидно, не на тій самій площині. що ангели, які живуть у прославленому стані, перейшовши їхній іспит, доказуючи, що вони гідні тої Божої ласки вивищення й тепер є учасниками Божого щастя й слави, які зараз є нам недоступними, бо ми ще є в дорозі до Господа Бога, ще є лише подорожними до нашої мети - до злуки з нашим Творцем. І тою дорогою до Нього, повною терпінь і упадків, маємо Богові доказати, що ми також гідні Його Божої нагороди, що є найвищою можливою нагородою в світі. Тому для нас бачити славу нашої душі як таку, що викреслює наше тіло, означає не спотворювати роль нашої душі, яка є життєдайним принципом нашого тіла, а не позбавленою тіла душею. Чи, як ми кажемо, наша душа в злуці з тілом творить людську істоту - людину. А після смерти наша душа, хоч і живе своїм власним життям, все-таки залишається неповною й цілий час стремить до злуки з тілом, щоб знову створити істоту людську. Це наше стремління по-мистецьки змальовує св. Апостол Павло, кажучи: "Бо знаємо, що коли земне наше житло, намет розпадається, то маємо будівлю Божу, будинок нерукотворний, вічний на небі. Тому в ньому й зітхаємо, бажаючи надягнути поверх того наше небесне житло, якщо будемо ще вдягнені, а не нагі. Доки ми в цім наметі, - стогнемо під гнітом, бо не хочемо роздягнутися, лише вдягнутися, аби те, що в нас смертне, було поглинуте життям" /II Кор. 5. 1-4/. Це означає, що земний дім, тобто наше земне тіло, буде знищене, бо в нас є домівка від Бога, дім нерукотворний, вічний у небі, - тобто наше прославлене тіло. Й тому в туземному стані ми стогнемо, бо бажаємо бути "...вдягнені, а не нагі. Доки ми в цім наметі, - стогнемо під гнітом, бо не хочемо роздягнутися, лише - вдягнутися, аби те, що в нас смертне, було поглинуте життям" /І Кор. 5. 4-5/. Св. Павло заявляє, що ми не бажали б умирати, але радше бути поглинутими житям, тобто нашими прославленими тілами, які вже ніколи не вмиратимуть, але житимуть повіки.
Молитва:
Господи Боже й мій Творче, як про те говорить св. Апостол Павло, всі ми, що живемо на оцій землі, мріємо й тужимо за тим особливішим життям, що його Ти нам приобіцяв після смерти. Йдеться про нашу душу, яка зі смертю розлучившися з нашим тілом, жде на поновну її злуку, але вже з прославленим тілом після воскресіння мертвих. В тому часі наше тіло вже не буде тягарем для нашої духової душі, але її досконалим товаришем, з якою вже повіки не буде розлучатись, але житиме повіки щасливим життям. Ту злуку з прославленим тілом Ти, Господи, вислужив мені своїми стражданнями й ганебною смертю на хресті. За ту ласку й за всі добра, злучені з нею, я повинен би бути Тобі щиро вдячним. Але чи я дійсно таким є, чи я справді вистерігаюся гріхів, щоб тим способом виявити Тобі мою вдячність? Або, може, я поступаю так, як про те розказує св. Апостол Петро: "Ліпше було б їм дороги справедливости не спізнати, аніж спізнавши, відвернутися від переданої їм Святої Заповіді. З ними трапилося те, про що Приповідка влучно каже: "Пес повернувся до своєї блювотини", або: "Свиня вимита, качається у грязюці" /II Пт. 2, 21-22/. Так воно дійсно є, бо в горі й недолі я обіцяю Тобі, Господи, поправитися, але коли воно вже щасливо перейшло, я забуваю про всі обіцянки й знову повертаю до моїх попередніх гріхів. Пречиста Мати моя Маріє, я дійсно щиро обіцяв поправу й бажав держатися Божих Заповідей, однак моя, первородним гріхом звихнена природа знову тягне до гріхів, щось подібно як вовка тягне до лісу. Тому, Пречиста Мати, будь близько мене, напоумляй мене й допомагай заховувати Заповіді Твого Божого Сина, бо лише таким способом зможу доказати Йому, що Його люблю. Амінь!