Любі друзі, повернімо дещо назад, щоб зрозуміти рацію св. Апостола Павла про страшне положення людини, яка знає, що є добром та що його належить робити, але цього зробити не годна. А з другого боку, вона знає, що є злом, якого належить уникати в житті, однак, не є в спромозі заперестати його чинити: "Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то - ні; бо не роблю добро, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, Закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і поневолює мене законові гріха, що в моїх членах... Отже, то я сам служу умом Законові Божому, а тілом - законові гріха" /Рм. 7,18-23; 25/. Виходить із того, що людина знає правду й добро без межі, її серце є свобідним прийняти будь-яке партикулярне добро, бо її серце не знає границь. Вона свідома того, що може прийняти будь яке добро, відносно якого вона є повністю свобідною. Вона розуміє також цю правду, що все що людина вибере своєю свобідною волею в туземному житті, може її вдосконалити або й знищити. Бо будучи свобідною в своєму виборі, вона є відповідальною за свої вчинки, діла, слова, гадки й бажання.
Зло, що про нього знаємо, не може нам пошкодити, якщо не збуджує в нас бажання, щоб ми бажали осягнути той предмет, який нам подобається. З другого боку, ми свідомі того, що, задержуючись при будь-якому злі й розважаючи його, без конечности й потреби, порушуємо нашу спрагу й бажання його осягнути - дістати його й ним втішатися. Таке бажання є вже небезпечним, бо воно може спонукати нас ужити засобів, щоб його осягнути, зробити своїм власним і втішатись розкошами з його посідання та вживання. Тим способом нам треба не лише уникати самого гріха, але також найближчої нагоди до гріха. Виходить із того, що нам треба бути уважними, щоб не наражатися оглядати предмет, гідний пожадання, бо він може так сильно притягати нас, що ми переступимо границю, щоб остаточно його осягнути. Як спокуса впливає на людину, видно на прикладі Єви. Змій сказав до жінки: "Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?" Жінка відповіла змієві: "Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саді. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: "Не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете" /Бут. 3,1-3/. Тут жінка вже переборщує, бо Господь не забороняв їм доторкатись до дерева пізнання добра й зла. Так-то розважування того забороненого дерева стає для Єви небезпечним, бо відкриває двері серця, на спокусу диявола. "І сказав змій до жінки: "Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло" /Бут. 3,4-5/. Так-то перед видом бажаного овочу Єва далі глядить і розважає спокусливий предмет і попадає під його вплив і чимраз то більше бажає його мати: "Тож побачила жінка, що дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати; і взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував" /Бут. З, 6/. Ось так зло притягає людину, яка несвідома сили спокус диявола, які впливають на почуття людини, так що вона навіть не чується, коли призволить на спокусу й згрішить. Цей гріх, що є в нас, у нашому тілі, тобто наші пристрасті, маючи нагоду розглядати привабливий та тілові доступний предмет, так сильно впливають на людину, що вона вже не зможе контролювати пожадання й призволяє на гріх.
Та ця подвійна можливість, тобто тривале розважання злого предмета, може спричинити бажання його осягнути й спричинити гріх: але, з другого боку, розважання доброго предмета може так сильно потягати волю людини, що вона остаточно піддасться й візьме його в посідання. Знаючи основу спокуси, нам треба піднести її до нашого рівня, щоб вона могла увійти до нашого інтелекту. Щоб знати, що відповідає нам, ми мусимо застановитися над тим предметом, що його бажали б мати, порівняти його з Божим Законом, чи він відповідає нашому розумові, просвіченому Божою ласкою, й тоді розум може видати своє рішення нашій волі: чи його вживати, а чи залишити, бо вій є проти Божої Заповіді. Наша воля не є тим чинником, який рішає про добро або зло предмета, вона, бачачи предмет, який подразнює її пристрасті, бажає його. Через те Спаситель, щоб допомогти нам у таких важких рішеннях, упоминає нас словами: "Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять" /Мт. 7,13-14/. Це дійсна правда, що на неї Спаситель звертає нашу увагу, бо справді наш інтелект і наша воля дуже часто задержуються перед такими дорогами: одною, що веде до неба, та другою, яка веде до страждань пекельного вогню. Й люди, наділені Богом умом-інтелектом, вибирають радше дорогу, що веде до загибелі, як ту, що веде до вічного небесного щастя. Чому воно так, спитаєте? А тому, що людям легше прямувати легкою широкою дорогою, вживати всі розкоші, які на тій дорозі вони знаходять, бо вони так дуже відповідають людській, первородним гріхом звихненій природі, аніж спинатися вузькою й важкою стежиною, що веде до вічного небесного щастя. То правда, що стежка, що веде до неба, важка, повна каміння, яке ранить ноги, бо такою є дорога чесноти самозречення, покути й умертвленія нашої розніженої, до всяких вигод призвичаєної природи, тому й не дивно, що люди її оминають.
Розважмо:
Ісус не тільки вказує нам на ту дорогу, що веде до вічного щастя, але й заохочує, щоб ми послідували за ним: "Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить: а хто погубить свою душу мене ради та Євангелія - той її спасе" /Мк. 8. 34-35/. І тут Спаситель подає рацію, чому людина повинна відкинути широку й вигідну дорогу, а ступити на утяжливу, якою Христос провадить своїх вибранців до щастя вічного: "Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?" /Мт. 16.26/. І тут Господь відкриває перед нашими очима майбутнє кожної людини після розлуки з цим світом, кажучи: "Син Чоловічий має прийти в славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами" /Мт. 16. 27/. Спаситель підкреслює в тих словах важливість душі в людини, яка в неї єдина, й із її втратою вона тратить і мету свого життя. Спаситель ціле своє туземне життя крокував такою важкою й непривітною дорогою, й тому не диво, що й від нас вимагає, щоб ми йшли за Ним, коли хочемо осягнути, обіцяне Ним Царство Небесне. Він сам ішов тією важкою дорогою й бажає, щоб ми послідували за ним. нашим єдиним правдивим Провідником. Він вибрав цю важку дорогу, щоб ми йшли за Ним і спасали свої душі, бо іншої дороги, яка веде до щастя вічного, немає. А йшов Він тою дорогою заради нас, щоб вказати нам, що хоч то важка й невигідна дорога, все-таки нею можна йти, маючи на меті велику нагороду в небі. Дальше Він каже, що ми повинні бути приготовані на різні прикрості заради Нього: "Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене. Хто своє життя зберігає, той його погубить, а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" /Мт. 10. 37-39/. Тими словами Спаситель підкреслює, якою повинна бути наша любов до Нього - не тільки нашого Спасителя, але й нашого Бога: "Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю, і всією думкою твоєю..." /Лк. 10.27/. Тут підкреслює Ісус неподільність любови нашої до Нього, з якою не може рівнятися жодна земна любов. Від Господа Бога ми дістали все, що тільки маємо, тож Він бажає, щоб ми це все віддали Йому й нашій любові до Нього. І це справедливо, щоб ми віддали Йому все, що від Нього одержали, заради нашого майбутнього щастя!
Молитва:
Тепер спитаймо себе, чи ми готові йти за Спасителем тою утяжливою дорогою й нести наші хрести, як і Він крокував з хрестом, щоб нам показати, як нам треба йти, щоб Йому подобатись і одержати Його нагороду? Чи справді ми готові зректися щастя, що його нам наші пристрасті обіцяють? Чи ми дійсно любимо Бога понад усе, що заради Нього готові зректися навіть наших найближчих - батьків, сестер, братів, а то й нашого власного життя, коли б Він того від нас забажав? Ти знаєш, Спасителю, що мені важко було б це все Тобі приобіцяти, хоч воно й справедливо; бо Тебе мені треба любити понад усе, навіть понад себе самого. Подібно, як любили Тебе ті незліченні мученики й ісповідники, що радо віддали своє земне життя, щоб засвідчити свою неподільну любов до Тебе. Я свідомий того, що мені б було дуже важко зректися всього земного, моїх рідних, а передусім мого туземного життя заради Тебе! Все-таки я зможу й це зробити, очевидно за поміччю Христа Спасителя, згідно зі словами св. Апостола Павла: "Я можу все в Тому, хто укріплює мене" /Флп. 4, 13/. Як виходить із численних прикладів святих мучеників, Твоя сила, Господи, допомогла їм довершити навіть таких жертв, перед якими здригається моя природа. Тож і я сподіваюся, що за Твоєю поміччю, Спасителю, зможу також принести Тобі таку жертву, лише підтримуй мене своїми ласками. Пречиста Діво - Мати Божа й Мати наша, вимоли й нам помочі Твого Божого Сина, щоб ми могли зректися цього грішного світу й ступити на дорогу хреста, якою Він крокував, заради нас грішних. Не опускай нас, але будь при нас, головно тоді, коли нам буде важко йти слідом за Твоїм Божим Сином. Вимоли в Нього ласки навернення для нашого страждаючого народу, щоб він не упав під тягарем гріхів, щоб не дав себе звести ворогові нашого спасіння дияволові, але щоб вірно слідував за Ісусом Христом, аж до останнього віддиху. Амінь.