Любі друзі, є деякі люди, які не набагато мудріші від безбожників, але вони дещо толерантніші, тобто вони згідні допустити Бога, але в тому випадку, якщо Він буде держатися свого (ними призначеного) місця. З того, що кажуть, важко зрозуміти, яке поняття чи ідею вони мають про Господа, але з їх слів виходить, що їхнє поняття про Творця не є навіть таким, що його мали давні погани. Вони, навіть віруючи в многобожіє, помимо всього визнавали одного Творця всесвіту й голову інших богів, їхнього батька. Сьогоднішні філософи, здається, вже вишколені й більш інтелігентні від давніх поган, але все-таки відносно їхнього поняття про Бога стоять багато нижче. Згідно з їхнім поняттям, Бог - це хтось, хто залежить від природи, а навіть і від людини чи від людей, та й додають: "Хай Він підкоряється законам природи, коли хоче, щоб люди його толерували". Дивно воно нам виглядає, що людина, в усьому повністю залежна від Бога Творця, сміє давати своєму Творцеві свої власні правила. Тому, хто її з нічевости привів до життя й існування, хто мусить із усіма ділами, словами, гадками й бажаннями співпрацювати, щоб вони заіснували, воднораз же подбати про все, що людині до існування й до життя є конечним. Людина каже Творцеві, щоб Він підкорився й слухав законів природи, які Він сам сотворив та й включив у природу, якими вона далі кермується. Так нерозумна людина дає прикази Богові, Творцеві вселенної і всього, що в ній живе та існує.
Інші ж, всезнайки, явно об'являють свою глупоту, доказуючи, що їхнє безсилля є мірилом усякої сили. Навіть коли вони свідомі того, що не можуть уникнути залежности від природи в ніякому ділі, великодушно признають таку саму залежність і для Господа. Вони признають, що Господь Бог існує, але ніяк не приймають, як самі говорять, ті всі байки, про Його силу та чуда. Тим способом вони всі свої слабості й безсилля приписують і Богові, відкидаючи цю правду, що Господь Бог - це всемогутня, безконечна Істота, що є повністю незалежною від нікого й від нічого, а все, що поза нею, є повністю від Господа залежним.
Незалежно від нас, чи ми того хочемо, чи не хочемо, світ не може існувати без Господа Бога, що його з нічого сотворив і в існуванні вдержує. Він сотворив його з нічого, й без Нього нічого не могло б постати й існувати. В пролозі до Св. Євангелія від св. Івана Богослова говориться про Бога-Слово, Єдинородного Божого Сина: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього" /Ів. 1,1-3/. Господь дає нам оцей всесвіт як доказ свого існування. Ми ж є маленькою інтегральною частинкою того Божого світу, та помимо того людина торжественно кладе умови Божого прийняття чи відкинення, начеб Господь Бог був чужинцем та й від людини залежало б Його прийняти чи не прийняти. Очевидно, якщо б ті наші філософи серйозно думали, пізнали б, що вони не мають жодної можливости правуватися з Богом, подібно як і з цим безмежним всесвітом. Ми живемо в тому світі й розуміємо глупоту його знищення нашими силами чи стараннями, та в кінці доходимо до розуміння, що ми зі світом нічого зробити не можемо. Воднораз, коли так над тим нашим світом застановимося, пізнаємо його велич та безмір, воднораз же й нашу мізерність та неміч. З другого боку, тому що Господь є досконалим Духом і не підпадає під наші відчуття, ми собі думаємо, що тому що Господь є невидимим, можемо Його прийняти або не прийняти. Та без огляду на те, чи ми бачимо Його, чи ні, Він єдиний є справді існуючою Істотою, Господь і Творець усього, що будь-коли заіснувало, існує чи у майбутньому існуватиме. Та й воно є дуже добре, що відносно Господа ми нічого зробити не можемо, бо в противному разі ми знищили б не тільки всесвіт, але й усе, що в ньому, та й разом із тим і нас самих. На ті всі наші нерозумні гадки відповідає псалмоспівець: "Каже безумний у своїм серці: "Немає Бога!" Зіпсувалися, мерзоту коять; нема нікого, хто добро чинив би. Господь із неба споглядає на синів людських, щоб подивитись, чи є розумний, що шукає Бога. Всі відвернулися загалом і зледащіли; нема нікого, хто чинив би, нема ані одного" /Пс. 14, 1-3/.
Розважмо:
Яким нерозумним і невдячним є той Божий люд, що його Господь Творець із такою любов'ю привів із світу можливого в реальний, дійсний світ. Ти, Господи, любиш усі свої сотворіння, як про те свідчить Книга Мудрости: "Ти любиш усе, що існує, і не бридишся нічим з того, що сотворив; бо якби Ти щось ненавидів, то й не витворив би. Як же щось могло б продовжувати існування, якби Ти його не забажав був? Або як би щось могло зберегтися, коли б Ти його (до існування) не покликав? Та Ти щадиш усе, бо воно - Твоє, Господи життєлюбний" /Муд. 11, 24-26/. Замість бути вдячною своєму Творцеві за той великий дар життя, яким Він її наділив, за той безмірний всесвіт, у якому її поклав, за всі ті дари, які на кожний час Господь їй дає, замість бути вдячною, що Він її в тому житті вдержує й обдаровує всім, що є конечним до життя, людина не відчуває потреби того доброго Бога-Батька любити та Йому в усьому повинуватися, знаючи, що все те, яке від Бога походить, є їй не тільки конечним до вдержання життя, але й конечним під кожним оглядом всіх таких складних потреб туземного життя. Людина, подібно як той євангельський блудний син, не чується добре під опікою люблячого Батька, але хоче від Нього відійти десь у далекий світ, щоб там дозволити своїй звихненій природі зажити свобідним і, очевидно, грішним життям. Не розуміє, що за все треба буде колись дорого заплатити, бо в світі немає нічого даром! Людина бачить той досконалий порядок, що його Господь Творець у світі завів, якому все мертве чи живе, розумне й нерозумне сотворіння підкоряється й свою частку якнайкраще виконує. В ньому лише наділена розумом людина не хоче підкорятися, не хоче розуміти, що всі ті Божі Правила-Заповіді дані людині на те, щоб її обмежувати в її волі, але щоб їй допомагати до певного розвитку її тілесних і духовних снаг. Людина бачить, що той порядок Божий, даний усім Його сотворінням, має на меті тільки добро сотворінь, тобто повний і досконалий розвиток усього. Отже, вона могла б з нього заключати також, що й Заповіді Божі, які Господь їй призначив, мають на меті її правдиве добро, тобто повний розвиток не тільки тіла, але й душі, воднораз же прямування до її призначення й остаточної мети, до Творця й до безмежного щастя в Ньому. Тим більше, що з запевненням Сина Божого. Заповіді, чи радше їхнє заховування, є конечною умовою осягнення мети нашого щастя, тобто вічного спасіння: "Як хочеш увійти в життя, додержуй Заповідей" /Мт. 19, 17/. Бо зберігання Божих Заповідей є найкращим доказом любови Бога. Каже Спаситель: "Якщо любите ви мене, то мої Заповіді берегтимете." Бо "Той, у кого мої Заповіді, і хто їх береже, той мене любить" /Ів. 14, 15; 21/.
Молитва:
Господь мій і все! Добрий мій Отче Небесний, коли так розважу моє життя, то із жалем мушу признати, що я нічим не інший від людей, які не хочуть заховувати Твої Заповіді. Очевидно, я зберігаю все те, коли все сприяє й відповідає моїй волі. Але коли щось противного мені станеться, зараз нарікаю, начеб мені яка кривда сталася, начеб Господь мусів мені тільки добро посилати, але ніколи не давати хрестів. Сказав бо Спаситель: "Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною" /Лк. 9, 23/ А той, "Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене. Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" /Мт. 10, 38-39/. Очевидно, що мені здається, що я Тебе люблю, але коли б Ти зажадав від мене доказу тієї любови, тобто щоб я заради Твоєї любови зрікся мого майна чи був готовий перенести якесь терпіння, то я не думаю, що був би готовим це зробити! Дай мені ласку розуміння тої правди, що Ти мій Бог і можеш від мене все вимагати, що тільки Тобі завгодно, й я мушу повинуватися Тобі. Пречиста Мати, допоможи мені бути послушним Твоєму Синові у всьому, що тільки Він забажає, бо Він - мій Творець, а я - Його сотворіння. Допоможи мені наслідувати Тебе в усьому, за Твоїми словами: "Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!" /Лк. 1, 38/. Дай мені також силу додержувати того Тобі даного слова повсякчас, аж до смерти, тобто служити Твоєму Божому Синові до останнього віддиху. Амінь.