Cьогодні



СВЯТИЙ ЄВТИМІЙ ВЕЛИКИЙ

Народження св. Євтимія було плодом сердечних молитов побожних батьків Павла й Діонисії, а також заступництва св. мученика Полієвкта. По скорій смерті Павла, шляхетного й багатого громадянина міста Мелітина у Вірменії, вихо ванням молодого Євтимія зайнявся Мелітинський єпископ Отрій. Коли Євтимій зробив великий поступ у святих науках, а також у молитві й умертвінні, єпископ Отрій висвятив його на священика і призначив завідателем монастирів у Мелітині.

Молодий священик часто відвідував монастир св. Полієвкта, цілі ночі проводячи у молитві на сусідніх горах; так робив він від свята Богоявлення аж до кінця великого посту. Великим бажанням св. Євтимія було життя на самоті. Його серце бажало покинути світ і у цілковитій самоті проводити дні й ночі у роздумуваннях над святими правдами та у доскона лому спілкуванні з самим Богом. Коли йому було 29 років, він покинув потайки місто й виїхав до св. Землі. Відвідавши Єрусалим й ті місця, де жив і терпів Божественний Спаситель, св. Євтимій замешкав в одній з келій біля лаври Фарану, що була поза Єрусалимом. У лаврі всі монахи мали окремі келії, а церкву — спільну, куди сходились на богослужби. Заняттям св. Євтимія стала тепер постійна, гаряча молитва перед престолом свого Творця. Коли душа розмовляла з Богом, його руки виробляли кошики, заробляючи собі на щоденний прожиток та на милостиню для вбогих.

Проживши так п'ять років, віддалився св. Євтимій з пустинником Теоктистом ще на 10 миль вглиб пустині, в напрямі Єрихона, де обидва замешкали в печері, що її знайшли в глибокій дебрі. Там, як оповідає св. Киріяк, почалось для них справді святе життя. Євтимій не їв нічого весь тиждень, крім суботи й неділі, і тільки в ті дні розмовляв. Не лягав ніколи, спав сидячи або стоячи, притримуючись мотуза, що звисав зі склепіння печери, щоб не впасти під час сну. Живились обидва святі пустинники всяким сирим зіллям.

Близько 411 року почав св. Євтимій дозволяти побожним пустинникам селитися біля його печери. Так постав монастир. Тоді Святий доручив настоятельство в ньому св. Теоктистові, а сам відійшов у глиб пустині Рува над Мертвим морем, де проводив дні у цілковитій самоті в тій печері, у якій колись Давид ховався від Савла. Тільки в суботи й неділі приймав тих, що приходили до нього за духовними порадами. Своїх монахів заохочував не їсти ніколи до ситості, але одночасно суворо забороняв усяку надмірність у постах, трактуючи це як вияв пустої слави й власної воді. За його прикладом монахи ішли після Богоявлення в глибоку пущу й перебували там аж до квітневої неділі, потім сходились знову разом до монастиря, щоб відправити богослужбу страсного тижня. Увесь свій час проводили в молитві й праці, так що мали доволі на прожиток, а також на милостиню для вбогих.

У той час повернув св. Євтимій знаком св. хреста й короткою молитвою здоров'я синові арабського князя Аспебета Теребонові, що мав спаралізовану половину тіла. Коли Аспебет, надаремно пробувавши оздоровити сина за допомогою перської магії, побачив таке чудо, то попросив св. Хрищення й. прийняв ім'я Петра. Згодом стільки арабів пішло за прикладом князя Аспебета і прийняло Христову віру, що Єрусалимський патріарх Ювеналій висвятив Петра на єпископа для служіння духовним потребам тих новохристиян. У 420 році збудував Петро св. Євтимієві лавру при шляху між Єрусалимом і Єрихоном, але він і далі жив на самоті, а монастирем завідував через настоятелів, яким давав відповідні доручення в неділі. Покора й любов св. Євтимія одразу полонила серця всіх, хто тільки заговорив з ним. А слізьми перевищував, мабуть, великого Арсенія.

Кирило Скитопільський засвідчує, що св. Євтимій робив багато чудес знаком св. хреста. Якось у велику посуху Святий просив людей покутою відвернути від себе небесну кару. Тоді велика громада людей прийшла з хрестами й співом "Господи, помилуй" під його келію та благала його помолитися за них до Бога. А він сказав: "Я — грішник, як мені відважитись стати перед Богом, що гнівається за наші гріхи? Припадемо перед Ним разом до землі, і Він вислухає нас". Люди послухали св. Євтимія, а він пішов з кількома своїми монахами до каплиці і молився, лежачи хрестом на землі. Відразу небо затягнулося хмарами й пішов проливний дощ.

Св. Євтимій приймав щораз більше учнів, які зголошувалися до нього. Таким чином постала при його печері нова лавра, що називалась Євтимієва. До неї св. Євтимій приймав тільки таких монахів, що вже перебували довгий час у монастирі, в лаврі Теоктиста, й були вже призвичаєні до постів та інших монаших чеснот. Крім молитви, всі монахи працювали, бо лінощі вважалися найбільшим гріхом. Про це так навчав св. Євтимій своїх монахів: "Наслідуймо апостола Павла, який трудився вдень і вночі, і не тільки сам уникав неробства, але ще й іншим служив своєю працею, про що сам так писав: "Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки" (Ді 20:34). Якщо світські люди завдають собі стільки труду й терплять, турбуючись невпинно, щоб прогодувати своїх жінок і дітей, приносячи зі своєї праці жертву Богові, даючи милостиню вбогим і сплачуючи усякі податки, то ми, монахи, не мали б трудитися для невеличких потреб свого тіла? Мусимо трудитися, щоб не впасти в неробство й не поїдати плодів чужої праці, за словами апостола: "Коли хто не хоче працювати, нехай і не їсть".

Хоч св. Євтимій перебував у глухій пустині, та не спускав свого ока зі справ Церкви. На Вселенський Собор у Ефесі (431 р.) він послав єпископа Петра як свого представника. У Соборі Халкіденському (451 р.) теж брав участь через своїх представників. Після того Собору дійшло в Палестині до великого замішання. У Єрусалимі монах Теодосій, єретик, звів на євтихіянську єресь багато монахів, а також і царицю Євдокію, вдову по Теодосієві Молодшому, яка після смерті свого чоловіка проживала в Єрусалимі. Дійшло до того, що прогнали з Єрусалима патріарха Ювеналія, а сам Теодосій посів його престол. Відразу почав, як хижий вовк, у найлютіший спосіб мучити і вбивати тих священиків, що не хотіли прийняти єресі. У пустиню посилав військо вбивати вірних св. Церкві пустинників. Тоді й св. Євтимій знайшов свій сховок у найбільш глухій пустині Рува. Коли ж по 20 місяцях Теодосій тайкома втік з Єрусалима, тоді св. Євтимій вернувся до своєї лаври.

Тим часом царицю Євдокію почали мучити докори сумління за те, що вона підтримувала євтихіянську єресь. її тривога ще більше зросла, коли вандали спустошили Рим і забрали з собою в полон до Африки її дочку й дві внучки. Тоді вона послала людей за порадою до св. Семена Стовпника. Св. Семен переказав цариці, що її родинні нещастя були Божою карою за те, що вона покинула й переслідувала правдиву віру, порадивши їй піти за вказівками до св. Євтимія. Але оскільки Святий не допускав до своєї лаври жінок, то цариця Євдокія наказала збудувати в пустині вежу і просила св. Євтимія прибути туди. Святий сказав цариці порвати з євтихіянами, їхнім безбожним патріархом Теодосієм та прийняти постанови Халкідонського Собору. Цариця прийняла його пораду, як Божий наказ. Вона вернулася до правдивої Церкви й до патріарха Ювеналія. За її прикладом пішло дуже багато людей. Останні роки свого життя провела Євдокія в покаянних і побожних ділах. У 459 році забажала цариця пожертвувати на прожиток монахів багато грошей і послала по Євтимія, щоб прибув у тій справі до вежі. Та Святий тільки прислав їй відповідь: "При твоїх дверях жде тебе смерть. Навіщо тобі журитись нами? Думай про те, що потрібне для доброї смерті. Для нас можеш зробити тільки одне: молися за нас до Бога". Цариця справді незабаром померла.

Коли св. Євтимієві було 90 років, об'явив йому Бог, що покличе по небесну нагороду першого його учня — Теоктиста. Св Євтимій вибрався до лаври, щоб на руках свого духовного батька Теоктист міг віддати Богові свою праведну, повну заслуг і чеснот душу. Одним з останніх учнів св. Євтимія був св. Сава, що разом з праведним Дометіяном були невідступними товаришами богомільного життя Святого в останні роки його земної мандрівки.

У 473 році, 13 січня, прибули до печери св. Євтимія Мартирій та Ілля, яким він пророкував, що будуть єрусалимськими патріархами. Вони з кількома іншими монахами бажали бути зі св. Євтимієм під час його великопосного покаяння в глибині пустині. Та цим разом він сказав їм, що залишиться з ними весь тиждень і попрощається з ними наступної неділі. Тими словами давав пізнати, що попрощається з ними вже назавжди. По трьох днях на загальному чуванні в навечір'я свята св. Антонія св. Євтимій виголосив науку до своїх духовних синів, заохочуючи їх до покори й братньої любові. Потім призначив Іллю своїм наступником, а також предрік улюбленому своєму учневі Дометіянові, що й він сьомого дня поспішить за св. Євтимієм до кращого життя.

Св. Євтимій помер 20 січня, на 95 році життя, з яких 68 літ провів у пустині. Душу Святого, що линула до неба, побачив св. Гарасим, який поспішив відразу на його похорон; куди прибув також патріарх Анастасій. Тіло Святого поклали 7 дня після смерті в тій самій печері, де він жив. Кирило Скитопільський засвідчив, що св. Євтимій часто являвся по своїй смерті і за його посередництвом діялося багато чудес, свідком яких він був.

Вірний Дометіян по смерті свого великого вчителя, з яким прожив 50 літ, не відходив уже від його могили, молячись там вдень і вночі та чекаючи сповнення того, що сказав св. Євтимій. Пророцтво Святого сповнилося. Восьмого дня після смерті св. Євтимія знайшли Дометіяна мертвим біля гробу вчителя. Так і заснув там спокійно серед молитов.

Після смерті св. Євтимія св. Сава постановив святкувати на честь Святого окреме свято; того придержуються досі як у грецькому, так і в латинському обрядах. За грецьким обрядом св. Євтимія величають Великим.

СВЯТИЙ МАКСИМ

Св. Максим був одним з тих великих правовірних східного обряду, що по-геройськи, життям і писемним словом, ранами й терпінням аж до самої смерті відважно боровся з єретиками за правдиву Христову віру та за повагу до Апостольської Столиці в Римі. За те й назвала його Церква Христовим Визнавцем.

Народився св. Максим близько 580 року в Царгороді у заможній і побожній родині. Коли підріс, імператор Іраклій взяв його до свого двору головним писарем. Були це дуже важкі часи для Христової Церкви. Ширилася єресь за єрессю.

Ледве притихло аріанство, а вже прийшла єресь монотелитів, або одновільців, баламутячи людей, начебто в Ісусі Христі була тільки одна воля й одне діяння, хоч у Нього як у Богочоловіка були дві волі й дві діяльності: Божа й людська. На нещастя католиків, єретиків очолювали два патріархи: царгородський Сергій і олександрійський Кир, єретиком став і сам імператор Іраклій. Один тільки Єрусалимський патріарх св. Софрон мужньо обороняв правдиву віру. Царському писареві нестерпно стало служити такому володарю, тому, зрікшись посади при імператорському дворі, постригся в ченці у Хризопільському монастирі (тепер Скутарі поблизу Царгорода).

Хоч св. Максим жив при царському дворі, та це не перешкодило йому стати добрим монахом. Минуло всього кілька років, а він вже був таким ревним у молитві і вмертвінні, праці, любові й інших чеснотах, що монахи вибрали його своїм настоятелем-ігуменом. Тоді він і написав кілька праць про високу, містичну злуку з Богом. У той час, на прохання Сергія, імператор Іраклій підписав ектезіс (пояснення віри), тобто нове визнання віри в розумінні єретиків-одновільців, нав'язуючи всім і всюди віру в те, що Ісус Христос, хоч був Богом і чоловіком, мав тільки одну волю й одне бажання та діяння. Св. Максим, дізнавшись, що проти одновільців виступив на Заході Папа Іван IV, відкинув імператорський ектезіс, пішов з монастиря і пустився в далеку подорож до Африки й Палестини, заохочуючи єпископів непохитно стояти у правдивій вірі й не приймати єретицького віросповідання. Там відвідав він також св. Софрона, Єрусалимського патріарха, що перебував тоді в пустині. Його Максим називав своїм батьком, учителем і провідником. Коли св. Софрон незабаром помер, св. Максим сам став головним оборонцем правдивої віри на Сході.

Тим часом повмирали Сергій і Кир, а також імператор Іраклій, який перед смертю хоч і скасував свій єретицький наказ, та Церква не мала спокою. Між царгородськими патріархами велася боротьба за патріарший престол. Про одного з них — Пира, писав св. Максим: "Коли Апостольська Столиця признає Пира за єретика і виклятого, то це зовсім певне, що кожний, хто виклинає тих, що осудили Пира, виклинає Апостольську Столицю, а це означає — Католицьку Церкву... Апостольська Столиця одержала найвищу владу й силу в'язати й розв'язувати в усіх Божих церквах у світі від самого воплоченого Божого Сина й усіх святих Соборів". У 645 році Григорій, намісник африканської провінції й друг Максима, довів до диспуту між Пиром і Максимом. Пир навернувся до правдивої Церкви і виїхав до Рима, до Папи Теодора І, щоб відректися монотелитської єресі.

Трьома роками пізніше жорстокий наслідник Іраклія, імператор Констанс II, видав імператорський декрет — типос (образ віри) для підтримки єресі одновільців. Тоді Папа Мартин І скликав у Римі Лятеранський Собор, який осудив той декрет. Це так розлютило імператора, що він наказав ув'язнити Папу й заслати його 653 року в Херсон (Корсунь) над Чорним Морем, де Папу так мучили й морили голодом, що 655 року св. Мартин закінчив своє життя смертю визнавця.

У Лятеранському Соборі взяв участь також св. Максим з двома своїми учнями Анастасіями — священиком і монахом. Св. Максим так виразно на Соборі змалював страждання Церкви, зухвалість єретиків і злощасне втручання імператора в справи св. віри, що звернув на себе увагу всієї держави. Коли згодом св. Максим виступив проти імператорського єретицького декрету перед імператорським послом, його також ув'язнили й повезли до Царгорода. Мав тоді св. Максим 75 років. Під час допитів йому зробили закид у протидержавній змові та у тому, що при підтримці Рима проти імператорського декрету він осуджував Церкву в Царгороді. На те сміливо відповів св. оборонець правдивої віри: "Я не осуджую жодної церкви, та я швидше втрачу своє життя, ніж відступлюся хоч на крок від віри". Розправа закінчилась засланням св. Максима до містечка Візиї в Тракії. Така доля чекала також обох Анастасіїв, його учнів. Святий визнавець натерпівся там доволі від холоду, голоду й принижень.

По кількох^ місяцях вислали до нього, за проводом Теодосія, єпископа Кесарії в Бітинії, комісію, що мала вести з Максимом переговори у справі св. віри. Максим так переконливо говорив про дві природи в Христі та про неможливість мовчання в справах віри тоді, коли треба ставати в її обороні, що єпископ Теодосій пізнав, що правда — на боці правовірних і обіцяв навіть навернутися до Апостольської Столиці. Дав також св. Максимові трохи грошей і одежу. Після тих переговорів перевезли св. Максима до монастиря в Реґії. Але незабаром прибув туди знову єпископ Теодосій з посланниками імператора та з заявою, що той наділить його різними почестями, якщо він прийме його типос. Тоді пригадав св. Максим Теодосієві його попереднє приречення, яке він зробив на св. Євангелієві, хресті й на образі Божої Матері. Та Теодосій відповів холодно: "Що я можу зробити? Імператор змінив свій погляд". Проте Максим далі стояв непохитно у правдивій вірі. За те плюли йому в лице, били його, забрали в нього гроші і все, що мав, а наступного дня потягли до Селембрії, а звідти — до Перберів, де вже мучились у тюрмі його учні й помічники, обидва Анастасії.

Після шести довгих років нестатків і терпіння у в'язниці привезли св. визнавців знову до Царгорода на суд єретиків. Там усіх трьох засудили на досмертну в'язницю, а перед тим бичували, відрізали їм язики, повідрубували правиці. Позбавлені язика, не могли вже проповідувати правдивої віри, а позбавлені рук — не могли писати правовірних повчань; та вони все ж визнавали віру геройською терпеливістю серед мук і мужністю в годину смерті.

Великий Божий слуга Максим залишив нам у спадщину релігійні твори: Пояснення Святого Письма і творів Діонисія Ареопагіта, "Розмову двох монахів про духовне життя" й листи, чим здобув собі ім'я — батька східної містики. Та головною його спадщиною для нас і всієї Христової Церкви є геройський приклад визнання правдивої віри й непохитної вірності св. Апостольській Столиці.