Cьогодні



СВЯТИЙ ТЕОФІЛАКТ

Св. Теофілакт прибув юнаком з Азії до Царгорода. Патріарх Тарас, сподобавши собі побожного хлопчину, дав йому добру освіту. Побачивши, що він має поклик до чернечого життя, св. Тарас послав його разом з юнаком Михайлом до монастиря, який сам заснував над Босфором. Коли вони прожили там кілька років і виявили свою побожність, св. Тарас викликав їх до Царгорода і висвятив Теофілакта на єпископа Нікомідії, а Михайла на єпископа Синади.

Як єпископ св. Теофілакт віддався повністю молитві й доброчинності. Він опікувався вбогими, вдовами, сиротами й божевільними, а свою любов до сліпих, калік і недужих виявляв тим, що ходив з рушником, обмиваючи та перев'язуючи їхні рани.

Коли імператор Лев Вірменин відновив іконоборчу єресь, наступник св. Тараса на патріаршому престолі св. Никифор скликав Собор, що відбувся у Царгороді в присутності імператора. Св. Теофілакт та інші вчені єпископи достойно й переконливо пояснили слушність вшанування св. образів, а водночас помилку іконоборців, однак імператор залишився затверділим у своїх єретицьких поглядах. Коли вже всі промовці висловились, св. Теофілакт став перед імператором і сказав пророчі слова: "Я знаю, що ти погорджуєш Божою терпеливістю. Але, наче буревій, впаде на тебе нещастя й страшна смерть, і не буде нікого, щоб тебе врятувати".

Страшне пророцтво про смерть імператора сповнилося слово в слово. Коли 820 року він був на Утрені в день свята Христового Різдва, на нього напали змовники; імператор ухопив з вівтаря хреста і став ним боронитися, але напасники вбили його в капличці, поки прибула оборона.

СВЯТИЙ ІВАН БОЖИЙ

Св. Іван Божий, засновник Чину Шпитальних Братів для піклування за недужими, народився 1495 року в побожній португальській родині Сіюдад. Як йому було сім років, він утік з батьківського дому. Спочатку найнявся пастухом в одного графа, потім записався до іспанського війська і боровся проти французів і турків. У війську потрапив у зле товариство, перестав приступати до св. Тайн і молитися, став вести свавільне життя. Після війни знову став пастухом.

Коли Івану виповнилось сорок років, він задумався над своїм попереднім грішним життям, вирішив виправитись та спокутувати свої гріхи, а насамперед той, що своєю втечею з дому спричинив передчасну смерть своєї матері. З того часу він удень і вночі молився, накладав на себе різні покути й умертвіння, часто оплакував свою невдячність щодо Бога та постійно думав, як би найкраще присвятити решту свого життя Господеві. Маючи вразливе серце до людського горя, він вибрався в Африку з надією, що там зможе допомогти християнським невільникам, з якими жорстоко поводилися на важких роботах. Думав навіть про мученицький вінець. У Ґібралтарі зустрів одну португальську родину, яку король позбавив майна і прогнав з краю. Іван допомагав їй, чим міг, послуговував безплатно, важко працював, щоб своїм заробітком допомагати їм. Але коли хтось з тієї родини відступив від Бога, він розлучився з ними і незабаром вернувся до Іспанії, тим більше, що один сповідник сказав йому, що його бажання мучеництва є самообманом. Повернувшись з Ґібралтару, він ходив з міста до міста, продавав св. образки й книжки, навіть мав у Ґранаді крамничку. Було тоді йому 43 роки.

У день св. Севастіяна, коли в Ґранаді було велике свято, проповідував у місцевій церкві славний проповідник, блаженний Іван з Авілі. Його проповідь справила на Івана таке сильне враження, що він просто в церкві почав голосно кричати, бити себе в груди та благати Божого милосердя. Потім, наче божевільний, вибіг з церкви на вулицю, порозкидав свої книжки, порвав на собі одежу, рвав на собі волосся і так поводився, що люди почали бити його палицями й обкидати камінням. Вернувшись у жалюгідному стані додому, він роздав увесь свій крам і, наче в розпуці, почав блукати вулицями, доки якісь милосердні люди не завели його, закривавленого й брудного до блаженного Івана з Авілі. Той поговорив з ним, вислухав сповідь усього його життя, дав йому відповідну науку та обіцяв допомогти. Після св. сповіді Іван був якийсь час спокійний, та згодом знову почав поводитися так несамовито, що його віддали до будинку для божевільних. Там він багато натерпівся, бо, згідно з тодішніми способами лікування божевільних, його били й копали, щоб опам'ятати. Коли про це довідався блаженний Іван з Авілі, то прийшов відвідати його. Хоч тіло Івана Божого було вкрите ранами, його дух рвався до нових терпінь і впокорень. Тоді о. Іван сказав йому, що він уже достатньо відбув надзвичайної покути, а тепер повинен зайнятися чимось новим, що було б корисне для його душі й добра ближніх. Почувши ті слова, Іван відразу став спокійним, на велике здивування шпитальної обслуги. Після відвідин свого сповідника Іван залишився ще якийсь час в лікарні, але тепер він уже сам послуговував хворим. Вийшов Іван з лікарні з думкою, щоб зробити щось добре для хворих. Після прощі до чудотворного образу Божої Матері в Ґвадалюпе, почав продавати в Ґранаді дерево, щоб таким чином заробити грошей для допомоги вбогим. Невдовзі купив хату для хворої бідноти.

Так постав новий Чин Милосердя, що за Божим благословенням поширився потім повсюди. Іван цілими днями доглядав хворих, а ночами виходив шукати нових, які потребували людського милосердя. Добрі люди почали добровільно присилати свої пожертви на утримання малої Іванової лікарні. Ґранадський архієпископ так захопився ділами любові для душі й тіла недужих у тій лікарні, що охоче почав підтримувати її поважними сумами грошей. Той приклад архієпископа почали наслідувати й інші люди, різними способами фінансуючи Іванову лікарню. Справою Івана зацікавився єпископ з Туй, який був головою королівського суду в Ґранаді. Одного дня він запросив Івана до себе на обід, а коли той покірний опікун хворих розумно відповів йому на різні питання, надзвичайно вдоволений єпископ назвав його "Іван Божий", сказав йому носити відповідну рясу, хоч сам Іван зовсім не думав про заснування якогось монашого товариства. Той крок зичливого єпископа мав той наслідок, що через 6 літ після смерті Івана його "Шпитальні Браття" одержали відповідний чернечий устав, а 20 роками пізніше почали складати чернечі обіти (1570 р.).

Одного дня прийшов до лікарні св. Івана Божого один шляхтич, просячи дати йому милостиню, бо він мусить звернутися до суду, а не має грошей. Це зробив той пан для того, щоб випробувати Святого, чи він справді безкорисний. Св. Іван дав тому панові всі 25 дукатів, які мав тоді в касі. Шляхтич був у захопленні від вчинку Святого і, вертаючи позичку, додав ще від себе 150 золотих корон, а також став посилати кожного дня до лікарні протягом свого перебування в Ґранаді 150 хлібів, 4 вівці й 6 курчат.

Св. Іван Божий був зажди щедрий, але він бажав дати потребуючим щось більше, ніж грошову милостиню. Коли в його лікарні спалахнула пожежа, він більшу частину своїх недужих повиносив з лікарні на своїх плечах, і хоч проходив крізь вогонь, стояв серед полум'я, це йому не зашкодило.

Про своїх недужих він дбав, щоб вони верталися не тільки до здоров'я, але й до побожного життя. Кожного ранку він ішов з кімнати до кімнати й читав хворим молитви. А вдень, коли мав вільну годину, сідав біля хворих і говорив їм про безмежну Божу доброту, що не відкидає й найбільшого грішника. А оскільки він сам скуштував на собі ту милосердну любов, то історією свого життя зворушив не одне серце та навернув до Бога.

У лікарні св. Івана Божого було доволі місця не тільки для хворих; він вважав своїм обов'язком допомагати всім потребуючим. Для цього він збирав інформацію про вбогих по всій провінції та допомагав їм, як міг; одним посилав поміч додому, іншим шукав працю, для молодих дівчат старався про безпечне житло й відповідну роботу. Крім того, часто брав до рук св. хреста і спішив до затверділих грішників, з сльозами на очах схиляючи їх до каяття. Хоч св. Іван Божий був дуже активний, та весь час майже безперестанку молився й суворо вмертвлявся. Він був часто у духовному піднесенні, мав дар надзвичайної молитви— контемпляції.

Він ладнав навіть деякі справи у королівському дворі в Валладоліді. Тоді король і князі дали йому велику милостиню. Вийшовши з королівської палати, відразу роздавав ті дари вбогим. Одного разу якась жінка назвала Святого облудником і обізвала його лайливо; Іван Божий дав їй трохи грошей і просив її повторити те саме між людьми на торговищі.

Коли св. опікун убогих ішов з двома баняками зупи, підвішаними на мотузку до шиї, в місто або вертався додому з хворою дитиною чи опухлим старцем на плечах, то не міг не бачити нічних гріхів міста. Тоді став думати, як би тим нещасним дати порятунок. Коли приходила п'ятниця, він з думкою про Христове пониження йшов до будинку гріха, там ставав перед розпусними дівчатами на коліна і благав їх покинути безсоромну дорогу. Спочатку вони сміялися й били його, але згодом Божа ласка порушувала серця грішниць, багато з них покидало дім розпусти та віддавали свої душі в опіку Святому. А він, сплативши їхні борги, відвозив їх у далекі міста, де знаходив для них роботу, а часто і чесне подружжя. А щоб уберегти вбогих дівчат від аморальності через нестатки, почав засновувати притулки для бездомних, де б вони могли безплатно жити й харчуватися. З любов'ю опікувався божевільними та старався про зовсім іншу допомогу для тих нещасних, ніж зазнав її на собі.

Одного дня прикликав його до себе місцевий архієпископ і показав йому скаргу, яка прийшла до нього: начебто він у своїй лікарні тримає різних волоцюг та нечесних жінок. Тоді св. Іван став перед архієпископом на коліна і сказав: "Син Чоловічий прийшов для спасіння грішників, і ми також зобов'язані старатися їх навернути. Я заявляю, що я не знаю в своїй лікарні злої особи, крім себе самого, що справді не гідний їсти хліба вбогих".

У таких ділах любові до ближніх прожив св. Іван Божий 10 літ. І тоді прийшов несподівано кінець. Одного дня під час весняних повеней ловив занесене водою дерево, щоб продати на прожиток для своїх хворих, то побачив, як один хлопець впав у воду. Святий кинувся за ним, врятував його, але сам простудився і з великою гарячкою вернувся додому. Невдовзі вона звалила його з ніг. Одна пані на ім'я Оссоріо прийшла відвідати Івана Божого й застала його у малій келії, накритим старим плащем, а під головою замість подушки був той кошик, з яким він ходив збирати милостиню для своїх убогих. Довкола стояли його бідні хворі та ревно плакали. Пані Оссоріо відразу послала вістку до архієпископа, а той, добре знаючи, як Святий уміє дбати про своє здоров'я, наказав св. Іванові під час хвороби в усьому слухати пані Оссоріо так, як самого архієпископа. На його місце призначив архієпископ управителем лікарні Антона Мартина, а пані Оссоріо тим часом Святого збирала в дорогу. Св. Іван приступив до Пресвятої Євхаристії у каплиці, де так довго й сердечно молився, що його опікунка казала силою винести його звідти, занести в карету і завезти до свого дому, де пані Оссоріо зі своєю прислугою готувала йому ліки й поживу, а також перечитувала йому зі Святого Письма опис мук Ісуса Христа. Під час читання Святий часто жалівся, що наш Спаситель у час смертного конання пив жовч і оцет, а йому, нужденному грішникові, дають ласощі.

На звістку про смертельну недугу приятеля вбогих, недужих і всіх нещасних зворушилося все місто: шляхта й міські урядники просили його поблагословити їх. Він не хотів цього робити, пам'ятаючи, що колись був грішником; тільки вбогих і хворих поручав їхній опіці. Але згодом, на наказ архієпископа, він поблагословив усе місто. При вмираючому відправив архієпископ Службу Божу, дав йому св. Причастя й Оливопомазання, а також на сердечне прохання Святого обіцяв сплатити його борги та опікуватися його хворими й наверненими грішниками.

Закінчив св. Іван Божий своє життя великого каяття й милосердя навколішки перед вівтарем 8 березня 1550 року, проживши 55 літ. Поховав його сам архієпископ з усім духовенством, а за його домовиною йшов королівський двір, шляхта й усе місто.

Після смерті діялися за заступництвом Святого численні чуда. У 1664 році перенесли його св. мощі до церкви Шпитальних Братів, а 1690 року Папа Олександр VIII проголосив його Святим. Папа Пій V канонічно потвердив його Чин Милосердя для послуги хворим, а 1886 Папа Лев XIII проголосив св. Івана Божого опікуном усіх католицьких лікарень і всіх недужих.

Своїм учням св. Іван Божий часто говорив: "Старайтеся безперестанку робити добрі справи, поки маєте час". Свою любов до вбогих і хворих він підтримував постійними роздумами над терпіннями Ісуса Христа, до якого він часто говорив: "Господи, твої тернові колючки є моїми рожами, а твоє терпіння — моїм раєм".