О.Ігор Яців – Доброго дня, колеги - журналісти.
Ми раді Вас вітати так чисельно зібраними на цій прес-конференції. Вона є першою для нашого Блаженнішого Святослава в статусі Глави Церкви, але не першою в його житті. Він знає і вміє спілкуватися, Ви це побачите. Вона присвячена фактично головній темі. Спробуємо на цій прес-конференції дати відповіді на найбільш важливі, найбільш цікаві для усіх, особливо для вірних нашої Церкви, запитання: «А які тепер будуть зміни? Кого куди Блаженніший Святослав посуне? Куди перенесе і які дасть нові напрямки?» Для того, щоб це все об’єктивно з перших уст представити і пояснити, ми тут є перед Вами і за Вашою допомогою, за Вашим посередництвом ми це зможемо донести до широкого загалу. Отже, ми сьогодні говоритимемо про певну стратегію розвитку Української Греко-католицької Церкви і до слова запрошуємо Блаженнішого Владику Святослава.
Доброго дня Вам всім. Слава Ісусу Христу!
Ці питання, які озвучив о. Ігор, постійно мені задавали Ви або Ваші колеги протягом тих останніх трьох днів. Що нас очікує, куди ми йдемо, куди ми рухаємось? Найперше, я хочу Вам сказати, що вважаю себе, можливо, таким духовним сином і послідовником Блаженнішого Любомира. В неділю в своєму слові на закінчення Літургії я сказав, що він, як той добрий батько, вміло мене виховував, тобто, з одного боку, пригортав мене до свого серця, втаємничував у всі свої плани, мрії, бо я свого часу був його секретарем, а відтак будував патріаршу курію ще тоді у Львові, а потім мене відіслав на другий кінець світу, аж до Аргентини для того, щоб я, як він тоді казав, навчився давати собі раду. І тому, з одного боку, я був залучений до будівництва тих всіх структур, процесів, які ми сьогодні маємо в нашій Церкві, а, з іншого боку, мав нагоду, знаєте, як той художник, який для того, щоб побачити цілісність того, що він намалював, відходить трошки назад.
І сьогодні можу сказати, що вважаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував, почав будувати, або поклав фундаменти. Прикладом цього може бути і Патріарший Собор наш у Києві, правда, який є вже майже збудований, але ще потребує свого завершення. З іншого боку, як Ви можливо пригадуєте, ще у 2006 році наш Синод прийняв певну стратегію розвитку нашої Церкви. Яка сформульована в дуже лаконічній, але дуже глибокій фразі: «Святість об’єднаного Божого люду». Святість – оскільки це є найперше завдання Церкви, адже Церква є духовною інституцією і покликана вести людей до Божої Святості, вести людей до Бога. Об’єднаного Божого люду - оскільки сьогодні наша Церква направду є поширена по цілому світі. Ми сьогодні не тільки є присутні у всіх регіонах України, в тій чи іншій мірі. Але ми маємо Митрополію в США, маємо Митрополію в Канаді, маємо трьох єпископів в Бразилії, маємо десь трьох єпископів в Аргентині, двоє з них вже є емерити, я був третій, а тепер місце опорожніло і будемо шукати якогось місіонаря, який би міг його обійняти. Так само в Західній Європі, в Австралії… Отож, є дуже важливо, щоб ця єдність, внутрішня єдність нашої Церкви, вона розбудовувалася. Бо цим ми можемо також і нашу Україну збагатити. А, з іншого боку, ця єдність вона є теж відкрита до інших Церков Київської традиції. Зокрема, хочу зауважити, для мене особисто і для всіх нас було великим подарунком, великим знаком Божим той факт, що в неділю на нашу Літургію прийшли представники усіх християнських Церков Київської традиції, Української Православної Церкви, Православної Церкви Київського Патріархату і Автокефальної Православної Церкви. І представництво було на рівні єпископів. Коли під час співання Символу Віри я підійшов до кожного з тих Владик з відкритими обіймами і сказав їм: «Христос посеред нас!», кожен з них відповів мені: «Є і буде!». Отож для мене таке привітання було великим знаком, що ця наша відкритість дуже гарно відгукується і зустрічається у серцях наших братів. І так само у привітання вже після Літургії, які я отримав від кожного з єпископів присутніх, був такий заклик і сподівання, що ми разом в Україні будемо будувати нашу державу, будемо промовляти до нашого народу, основуючись на твердому фундаменті християнської віри – це така співпраця для того, щоб усі традиційні християнські цінності були присутні у сучасній культурі. Отож, мова йде не лише про внутрішню єдність нашої Церкви, а так само про цю єдність, яку ми хочемо випромінювати в напрямку до інших. Тому що є дуже важливо, щоби наш народ, народ України, все ж таки якось відчув себе християнським народом. Бо божий люд – це є один із синонімів Церви. Церква – це є Божий люд, який разом під проводом Духа Святого і своїх душпастирів прямує до однієї мети, до Небесної Батьківщини.
Крім того, я би хотів також сказати, що дуже гарне гасло, дуже глибоке є сконкретизоване у певних, дуже чітких позиціях. На минулому Синоді, який відбувся, якщо я не помиляюся, у місяці вересні минулого року, наші владики сформували команду з кількох єпископів, туди, очевидно, потрапили наймолодші, а між ними і я, для того, щоб ми могли чітко визначити, якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять років. Ми хотіли якось сконкретизувати десятирічний план розвитку діяльності нашої Церкви. І ми це зробили. А пізніше, буквально, напередодні нашого Синоду, утворили іншу групу, яка би мала розпрацювати конкретні механізми, як можна це наше побожне бажання і прагнення конкретно втілити в життя.
Яка є наша стратегія? Якою ми хочемо бачити нашу Церкву за тих десять років? Ці наші прагнення і ці наші бажання ми якось так згрупували в трьох пунктах. Перший пункт це є наша душпастирська, чи євангелізаційна діяльність. Для чого ми хочемо тут поставити певні акценти? Ну найперше це є питання проповіді Божого слова. На церковній мові це якраз і називається євангелізація, тобто ми хочемо бути собою, бути справді живою Христовою Церквою, яка має на меті донести оцю Добру Новину, Євангельську Благовість до кожної людини, до якої нас посилає Господь Бог. Наступна важлива складова - це питання молодіжної політики або опіка молоддю нашою, бо це є наше майбутнє. Зі свого боку, з досвіду своєї праці в Аргентині хочу Вам сказати, що вся наша діаспора сьогодні турбується питанням майбутнього своєї молоді, яка є під впливом дуже різних процесів асиміляційних. Але мені якось вдалося збирати дуже багато молодих людей на різних конгресах. І якраз молодь шукає від Церкви відповідь на ті конкретні питання, які сьогодні їх турбують. Щоб ми дали їм певні орієнтири, певні фундаменти їхнього життя. І, очевидно, що оскільки Церква має тепер молодого Главу, то цілком природно, що цей молодий Глава найперше кого буде шукати, до кого буде промовляти, до кого буде звертатися? Та до молоді! До своїх однолітків. Для того, щоб я міг поділитися тим всім, чим сам живу. Наступна складова це є питання освіти і виховання майбутнього духовенства. Це є щось, що є надзвичайно важливе. Розвиток богословської науки, розвиток і, я би сказав, певний спосіб, як виховувати молодих священнослужителів для того, щоб вони були ефективними душпастирями не тільки для сьогоднішнього дня, але і для майбутнього.
І наступне питання, на якому я особисто дуже настоював, коли ми розробляли цю стратегію, це питання інкультурації. Можливо саме через те, що я потрапив свого часу у Латиноамериканську культуру і запитував себе, що означає бути східним християнином в Південній Америці. Бо те, що ми тут вважаємо сходом, для того боку світу є північчю. Тобто ці орієнтири географічно цілком переоцінюються. Ось коли я побачив надзвичайну цікавість до нашої Церкви і весь той час, направду, я проповідував іспанською мовою, перекладаючи на іспанську мову такі традиційні грецькі, старослов’янські різні духовні поняття або вислови, або фрази. Отож та культура дуже потребувала того скарбу віри і духовної традиції, які ми маємо в нашій візантійській східній духовності. Ми як Церква, яка є спадкоємницею тої місії Апостолів слов’ян Кирила і Методія, які були великими перекладачами і Святого Письма і Літургії, маємо надзвичайну місію сьогодні дальше цей переклад продовжувати, щоб ми могли молитися правильно, глибоко в англійській мові, в іспанській мові, в португальській мові, в українській мові. Тобто це питання інкультурації є дуже важливим. Так само теж і в Україні, бо я думаю, що сучасна українська людина дуже часто не розуміє старих слів, заяложених, які треба по-новому для цієї людини представляти. Один хлопчина з провінції Місіонес мені сказав так: «Знаєте, Владико, якщо Церква є музеєм, який дуже гарно зберігає культурні експонати минулого, то туди можна прийти раз на рік, як і в кожен інший музей, але жити в музеї… ну це вже вибачте». Тож ми хочемо, щоб наша Церква була живою і яка може це передати.
Отож друга група тих стратегічних напрямів – це питання адміністрації. Церква, яка є розкидана по цілому світі, потребує єдиного центру. Якраз на час моєї співпраці з Блаженнішим я отримав від нього завдання вибудовувати виконавчу вертикаль церковної структури, це що ми називаємо Курія. Тому що, якщо ми, владики на Синоді, будемо приймати чудові рішення, а в нас не буде ефективної виконавчої вертикалі, яка допоможе ті рішення втілити в життя, то це лишиться на рівні декларації побожних добрих намірів, але буде далеке від реального життя наших вірних, наших парохій і наших громад у цілому світі. Отож якраз ця Курія сьогодні вже є у Києві, вона розбудовується і такий центр адміністрації має бути дуже ефективний. Тому ми тепер вивчаємо досвід сучасного менеджменту, в який спосіб бути найбільш ефективними, але водночас найдешевшими. Тобто, щоб зробити найбільше праці, але найменшим коштом. Тоді ми дійсно переконаємо всіх, що в плані адміністрації ми є ефективними. Очевидно, що адміністрація має послужити душпастирській місії.
І третя складова, третя позиція - це питання географії. Географічної присутності нашої Церви. Так сталося, що наша Церква була рознесена по цілому світі, не лише по регіонах України, нашими вірними , які в силу різних процесів еміграційних, депортаційних були виселені по всіх усюдах. І ось сьогодні ми нічого іншого не робимо, як намагаємося йти за нашими вірними, щоб дати їм належну душпастирську опіку. В певних регіонах світу ми вже маємо свої структури, де можемо опікуватися нашими вірними. Але, от наприклад, ми сьогодні знаємо, що наші вірні є не лише в Австралії, але і в Південній Африці навіть. Потім собі думаємо: «Господи, а де наші вірні будуть ще за десять років… отож куди нам потрібно буде іти, куди скеровувати свої ресурси?» Людські ресурси, інтелектуальні ресурси, навіть фінансові ресурси. Як готуватися до тих процесів, які ми називаємо одним словом – глобалізація? Тому в доброму сенсі потрібно вміти на ці всі процеси належним чином відповідати.
Таким чином, скажімо, ця стратегія, яка була окреслена в таких термінах - це є те, що я намагатимусь, як новий Глава Церкви, продовжувати. Мене всі питалися: «Владико, Вам не страшно?» Знаєте, з одного боку, по-людськи скажу так – якось тримаюся… як мурашка перед великою горою. Але з іншого боку хочу сказати, що я маю велику певність, тому що Блаженніший Любомир є зі мною. Знаєте, кажуть, що кожен з нас народжується людиною - правда, але потім все своє життя має ще ставати людиною. Ну, добре, я в цих днях народився, як новий Батько, Патріарх Української Греко-Католицької Церкви, але мабуть все своє життя я мушу ставати ним. І дуже мені є приємно, це є подарунок від Господа Бога, що це ставання батьком для всіх буде під такою, я би сказав, доброю увагою, лагідним супроводом мого батька, мого учителя, мого старця Блаженнішого Любомира.
Перший національний канал: Ні для кого не секрет, що УГКЦ прагне до власного патріархату, і я знаю, що Ви, Блаженніший, їдете сьогодні до Риму. Чи буде про це говоритися з Папою і що в цьому процесі буде зроблено?
Дуже дякую. Дуже цікаве і влучне питання. Якраз сьогодні я відбуваю разом з моїми владиками, з усіма митрополитами нашої Церкви і з нашим постійним синодом до Риму. Оскільки це є нашим обов’язком скласти візит ввічливості до Святішого Отця, з одного боку, а з іншого боку – підтвердити своє сопричастя з ним, тобто єдність. І очевидно, що ми на Синоді приготували дуже багато пунктів, які потрібно представити Святішому Отцеві. Ми дійсно будемо говорити, що ми є та Церква, яка розвивається. А кожна Східна Церква, яка розвивається, прямує до патріярхату. Бо патріярхат – це є природне завершення розвитку цієї Церкви.
З одного боку, панує думка, що патріярхат треба дати комусь. Але в основі це є не так. Тому що до патріяршої гідності треба дозріти. І ми всі думали, що десь в цей час, 20 років після визволення нашої Церкви був періодом дозрівання. І очевидно, що я представлю Святішому Отцеві певні елементи зрілості нашої Церкви.
Для мене особисто, бути патріярхом означає бути батьком усіх. Якщо, наприклад, мої вірні, які можливо сьогодні є трошки розгублені в Аргентині, в різних регіонах Бразилії, в Австралії відчують, що я, котрий є тут в Україні, можу реально щось їм дати, можу їм щось донести, можу якимось чином надати їм певну опіку, певну послугу, тоді ми будемо мати патріярхат. А різні титули, механізми, різні політичні кон’юнктури – це все є другорядне. І це все є підчинене одній меті: діти мають право мати батька!
Телеканал ICTV: Блаженніший, скажіть, будь ласка, якою буде політика Церкви по відношенню до інших українських Церков, в тому числі до Московського Патріархату, Київського, Автокефальної Церкви?
Наша політика, тобто наш спосіб спілкування з ними буде рухатися в напрямку до конструктивного діалогу і співпраці. Я вам хочу розповісти свої останні думки і враження. Буквально перед нашим синодом я був присутній на міжнародній конференції однієї дуже важливої благодійної організації «Церква в потребі» в Німеччині. Я був запрошений відслужити урочисту Літургію в нашому обряді. Відразу після Літургії відбувся круглий стіл, на якому були присутні кардинал Кох, який є Префектом Папської Ради у справах єдності між християнами, а з іншого боку – Митрополит Іларіон Алфеєв, який є відповідальним за Відділ зовнішніх церковних стосунків Московського Патріархату. Було дуже цікаво на тому круглому столі, було проголошено про необхідність стратегічного альянсу між Російською Православною Церквою і Церквою Католицькою. І, очевидно, ми почуваємо себе частиною такого стратегічного альянсу. Але в якому сенсі? Владика Іларіон пояснив: тут не йде мова про якесь злиття Церков, про підчинення комусь. Це радше така військова термінологія – «стратегічний альянс». В чому він полягає? Що ми сьогодні разом повинні відстоювати традиційні християнські вартості. Я вам процитую владику Алфеєва: «Ми не мусимо боротися з ісламом в Європі. Але мусимо боротись за сильне християнство. Ми не хочемо проти абортів виступати, але боротись за людське життя. Ми не так хочемо воювати проти викривленого ставлення до християнства, але хочемо боротись за традиційні християнські євангельські вартості, які Христова Церква з апостольських часів несе сучасній людині». Знаєте, я особисто і вся наша Церква дуже комфортно відчуваємо себе ось в такому «стратегічному альянсі». Більше того, у своєму листі-привітанні до мене Блаженніший Володимир якраз до цього мене і закликає, що ми разом мусимо будувати українське суспільство на отих християнських цінностях, які наші Церкви у своїх традиціях свято зберігають. Дякую.
Канал TVI: Як будуть розвиватись взаємини УГКЦ із українською владою?
Я вам хочу відповісти одною фразою. Хтось з вас хотів мені дати тими днями провокативне питання, і запитали мене так: «Як Ви ставитесь до президента, Блаженніший?» Я відповів у такий спосіб: «Я є громадянином України і маю обов’язок поважати свого президента. Але з іншого боку, сподіваюсь, надіюсь, хочу бути переконаний, що президент буде поважати і мене».
Агенція ТСН: Блаженніший, от Ви сказали дуже добрих багато слів, щодо Ваших колег, скажімо так, зі Східної Церкви. Ви напевно читали інтернет, бо є фотографія, де Ви з лаптопом сидите на засіданні, і бачили реакцію вірних всіх церков. Звичайно Ви як єрарх високого класу, маєте вести політику примирення, але Ви бачили реакцію рядових віруючих, скажімо, московського патріархату. Як Ви будете реагувати і чим Ви можете пояснити цю реакцію.
Відповім одним словом – спокійно. Тому що той душевний мир і спокій має від когось вийти, правда? Якщо він від нікого не вийде, то звідки він візьметься? І тому я хочу спокійно реагувати. А з іншого боку, знаєте, я маю за взірець такого спілкування, можливо навіть з певними сьогоднішніми опонентами, який свого часу запропонував Папа Іван Павло ІІ. Він почав ламати різні стереотипи, схеми, а відтак різні мури, які розділяли Європу, світ через особисте спілкування. Як ми разом будемо між собою спілкуватися, якщо я прийду в гості до когось, когось до себе запрошу, тоді ті всі різні мури впадуть. До речі, коли я дякував кожному з владик, які прийшли на наше свято, я відразу просив я хочу Вас відвідати, хочу до Вас постукати. Знаєте, всі мене чекають! І я буду йти. Владика Гліб Лончина, наш єпископ з Англії сказав так: «знаєте, Блаженніший, не страхайтеся, коли наша королева стала виконувати уряд королеви їй було 26 років. І що вона почала робити в перші дні після своєї інтронізації – вона почала відвідувати усі країни, які належать до Британської Співдружності.» Отож я думаю, що я так само буду робити, буду відвідувати всіх. Всі наші єпархії, всі наші екзархати, всі наші парафії, а так само постукаю до всіх тих, хто схоче мене прийняти. Нікому не буду нав’язуватись, але до всіх буду простягати руки. Думаю, що таке спілкування забере багато часу, але я думаю, що до смерті ще маю багато часу. І можливо зможу з багатьма зустрітися. І таке особисте спілкування поможе зруйнувати різного роду упередження, які ми маємо, загоїти різні рани, перепроситися за різні образи. І таким чином зможемо Силою Святого Духа подолати існуючі упередження.
Газета української громади Америки «Ukrainian Weakly»: Ваше Блаженство, ви є перший Верховний Архиєпископ пострадянського покоління, розкажіть, будь ласка, про вашу молодість, як це бути віруючим у підпільній Церкві під час Радянського Союзу і які люди мали найбільший вплив на Ваш духовний розвиток?
Дуже дякую за це запитання, воно пов’язане з дуже сильним досвідом нашої Церкви і моїм особистим зокрема. Думаю, ні для кого не секрет, що будь-яка диктатура, будь-яка тоталітарна система нищить людську гідність, вона є агресивна щодо людської особи. Я дійсно половину свого життя, до двадцяти років, прожив в Радянському Союзі, два роки відслужив у Радянській Армії, у військах авіації Київського військового округу в Луганську, був фельдшером авіатехнічного забезпечення.
Для мене особисто церковна спільнота і Церква були такою оазою, де можна було віднайти захист своєї гідності або цю гідність відбудувати. Завдяки вірі, яку передали мені мої батьки, моя родина, я зміг лишитися собою, не деперсонікуватися ні в радянській армії, ні в різних церковних структурах. Саме завдяки Христовій вірі вдалося гідно вистояти в непрості моменти мого життя. Своїй вірі я завдячую певним особам, тому що віра, це не тільки доктрина, це є абстрактне поняття, це – життя. Перший раз ім’я Ісус я почув від своєї бабусі, яка так тихенько кажучи: «Тільки не кажи нікому на вулиці про це», мені про це розповідала. Наша родина завжди особливо переживала свято Пасхи, свято Різдва, Святвечора, це якраз такі були особливі моменти , коли ці всі правди віри ми ділили з собою за столом. Але була одна особа, яка мене, можливо, десь так потягнула на шлях саме церковного служіння. Якраз вже у 80-тих роках покоління священників, які були сформовані до другої світової війни, вже почало відходити. Ті священики, які перетерпіли переслідування, Сибір, тюрми , почали вмирати. І тоді наша маленька громада почала тривожитися: «А що буде далі з нами?» І ось, у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Для нас, дітлахів, це була сенсація, бо до тепер ми бачили такого старенького, якого треба було допомогти одягнути, помогти йому служити. І тоді наші люди сказали: «Ми маємо молодого священика!» І тоді я штурхнув в плече свого товариша і сказав: «Ми теж будемо священиками». І той священик, який мене надихнув і теж виховував пізніше, це був покійний вже отець Михайло Косило, якого дуже добре знають в Яремче, в Дорі, на нашій Гуцульщині, який був ректором підпільної духовної семінарії на Івано-Франківщині. Він почав потрошки вести мене цією дорогою. Таким чином склався досвід підпільної Церкви.
Ви були викладачем і богословом, а під час перебування в Аргентині чи не бракувало Вам цього спілкування з студентами і чи далі ви плануєте проводити публічні заходи для студентської молоді?
Коли я отримав вістку про те, що я все ж таки тепер мушу бути в Україні, то найперше, про що я подумав: нарешті повернуся до моїх студентів. Я був в Аргентині, але кожного року приїжджав і читав лекції для студентів в Українському Католицькому Університеті та Семінарії, коли ми на Синоди збиралися. Я завжди планував собі перебування на Синоді на трошки довше, щоб мати на викладання два тижні перед Синодом, потім тиждень перепочинку для студентів, щоб мали можливість засвоїти інформацію, а після – тиждень дочитки і – екзамен. Я ці контакти підтримував.
В Аргентині я отримав багато запрошень читати лекції там, в різних школах. Навіть вже був прочитав інавгураційну лекцію в славній семінарії міста Ла Плата, тобто лекцію на початок навчального року. Там було присутнє духовенство, різні інтелектуали… Там я отримав запрошення читати лекції з богословської антропології цього навчального року, який почався 1 березня, бо зараз в Аргентині осінь. Але, бачите, тепер мої сили будуть тут. Я вже говорив з отцем Борисом, що хотів би повернутись до своєї викладацької діяльності. Якщо це не буде можливим, то буду шукати іншого способу, щоб могти спілкуватися з молоддю, вони мене зорієнтують, що потребує Церква і що потребує молодь від Церкви.
СТБ: Пане Блаженніший, ви сьогодні приїхали на прес-конференцію на досить скоромному, порівняно з іншими священиками вашого рангу в Україні, авто, а чи є у вас якась інша автівка, якийсь мерседес броньований, можете розповісти, чи у є вас резиденція, а якщо ні, то яку ви будете будувати резиденцію, на скільки поверхів і чим обладнану?
Знаєте, мене останній рік пан-доктор Василик називав блукаючим єпископом, бо я весь час мусів їздити. Моїм завданням було: як все вмістити в маленьку валізку. Тому я й купив собі маленький лептоп, щоб можна було з собою возити. Я завжди намагався вмістити все у найменше. Тому будувати щось велике для себе – не маю жодного наміру. Я сьогодні приїхав на авті нашого Блаженнішого Любомира і з його особистим шофером. Зараз мешкаю в гостинній кімнаті Блаженнішого Любомира. Для себе особисто я нічого не потребую.
СТБ: Дякуємо вам за приклад. Як ви плануєте співпрацю в галузі освіти, шкільництва, щодо розбудови католицьких шкіл?
Дуже цікаве питання, дуже важливе, думаю, що освіта надзвичайна стратегічна складова розвитку нашої Церкви. Я вже трошки про це згадав. На жаль, в Україні маємо певні наслідки радянської системи освіти. Я міг це побачити, порівнюючи з системою освіти такої країни як Аргентина. У радянській системі держава мала абсолютну монополію на освіту і виховання, щоби виховати радянську людину з матеріалістичним світоглядом. І маємо залишки цієї освіти. Тому бачимо, як не просто було і є сьогодні розвивати приватну або церковну, як не просто є мати якусь альтернативу до державної системи освіти. Ми маємо кілька католицьких шкіл, але вони не мають якогось чіткого правового статусу. Тому це є досить складне запитання. Держава до кінця не знає або є неготова сприйняти католицьку освіту як таку. Блаженніший Любомир свого часу бачив, що дуже важливо для того, щоб зберегти християнські цінності, щоб була можливість батькам виховувати своїх дітей: починаючи від садочку і закінчуючи університетом. Бо остаточно: батьки мають право виховувати своїх дітей згідно з тими засадами і вартостями, які сповідують самі. Політика радянської системи освіти полягала в тому, що держава виховує дітей. Але одна із складових соціальної доктрини Католицької Церкви є те, що батьки і родина виховують свої дітей. І ніхто: ні Церква, ні держава не можуть забрати у батьків право виховувати дітей. Ми маємо допомогти їм. Це є великий виклик перед нашим майбутнім, щоб не просто переламувати схеми, які існують, але і якщо би державні органи і структури хотіли поцікавитися нашим досвідом чи мати нас за партнерів, то ми є відкриті і поділимося тим досвідом католицького шкільництва, який має Католицька Церква вже з дуже древніх часів.
«УНІАН»: Блаженніший, нам ще цікаво про Вас, як про людину. Який Ваш робочий день? Коли Ви встаєте, що ви робите, з чого починаєте його? Може займаєтеся якимось спортом? Які у Вас хобі є, що читаєте?
Знаєте, останнім часом я не паную над своїм життям. Особливо за тих останніх днів. Думаю, що мені забере деякий проміжок часу для того, щоб це все впорядкувати, всі ці речі. Найбільш впорядкований мій робочий день був тоді, коли я був ректором семінарії. Тому що я мусів проектувати порядок дня. Семінарія дуже подібна до війська, де все розписано по годинах і по хвилинах. В тому часі я завжди вставав на годину швидше від всіх семінаристів для того, щоб пробігтися. І в Аргентині вже як єпископ я також намагався бігати зранку. Пізніше є устав молитви. Це такий фундамент, закон і основа здорового духовного життя будь-якої духовної особи. Відтак обов’язковим є період для активної праці, чи то викладацька діяльність чи адміністративна. Побачимо, як тепер воно в мене буде складатися. Ще інше – це частина на читання. Часами мені бракувало часу для того, щоб можна було читати так багато, як би мені хотілося. Знаєте, десять років я працював як науковець. А науковець мусить сидіти за джерелами. І ось коли я став єпископом, мені дуже цього почало бракувати. Я сподіваюся, що знайду собі хоч трошки часу, хоч бодай один день в тижні, де буду закриватись, але буду відкривати джерела нашої спадщини, зокрема Святих Отців. А щодо такого хобі: знаєте, я на скрипці граю. Моя мама є вчитель музики, вже 30 років, вона вчить дітей грати на фортепіано. В нашій хаті є старе австрійське фортепіано, з такими клавішами із слонової кості. Мама приводила до нас додому завжди своїх учнів, готувати їх до академ-концертів, до чогось іншого. І діти завжди грали такі і прості, і складні твори. Ну а я, очевидно, вже грав на скрипці. І в Аргентині, коли мені було, наприклад, або сумно, або ностальгія за Україною – я тоді витягав скрипку. До речі, минулого року у Львові мені подарували ноти «Елегії» славного нашого композитора Мирослава Скорика (можливо знаєте цю мелодію). Я тоді потрошки, потрошки…Собі уявіть – на другому кінці світу, серед джунглів Аргентини звучала «Елегія» Скорика в моєму скромному виконанні.
Голос з залу: А чи можна почути на прес-конференції, як ви граєте?
Це вже буде концерт, а не прес-конференція.
Інтернет-видання «Остров»: Ви багато розповідали про закордонні Ваші парафії. А чи є у Вас концепція розповсюдження впливу Вашої Церкви на південні та східні регіони? Там є певна специфіка. І виходячи з цього – друге питання: чи готові ви до спротиву того ж самого Московського Патріархату, бо він негативно буде діяти в певному випадку на ваше розповсюдження.
Я розумію багато більше, ніж Ви питаєте. Тому відповім вам дещо обширніше. Блаженніший Любомир з нагоди переїзду до Києва, перенесення свого осідку до Києва говорив: «Ми є тут не для того, щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимось». Так само і наша присутність в будь-якому регіоні України не є проти когось, але є присутність, щоб бути разом з кимось. Найперше, разом з нашими вірними. Бо є багато наших вірних, які силою факту в тих регіонах опинились. Для нікого не секрет, що багато наших людей, які були виселені з західних регіонів, ніколи не змогли повернутись туди, тому що їм забороняли селитись там. І багато з них є на східних, південних регіонах нашої країни, і там тоді стихійно почали творитись парохії. Люди нас просили, шукали духовної опіки. І очевидно, що найперше наше завдання – є бути разом з ними. Я думаю, що наступне завдання є будучи разом з ними бути разом з нашими братами православними. Не проти них, але разом з ними. Це велика нагода їх пізнати, пізнати специфіку цього регіону. Навіть зрозуміти, в чому полягає їхня трудність нас сприйняти. В чому полягає той острах перед нами. І думаю, що наша присутність разом з ними по-трошки той острах може заспокоїти. А з іншого боку, я вам скажу, мої роки служби в Луганську, наприклад, мені показали, що є дуже багато людей, цілі покоління, які взагалі виросли без будь-якої присутності Церкви. Тому це є нагода дати їм можливість це зробити. Дам вам приклад. Коли я служив в армії другий рік, тоді вже Україна почала бурлити: 90-ті роки. Я, приїхавши з того славного «отпуску», який має солдат, привіз з собою Катехизм Католицької Церкви, який був друкований в Литві. Таке було видання примітивне трошки, але чітке – передрук старого Катехизму. Другий рік я служив в медслужбі і зі мною працювали прості люди, медсестри, санітарки, лікарі. І одного разу одна медсестра попросила в мене цю книжечку – побачила в мене на столі. Вам скажу так – цей Катехизм вернувся до мене за вісім місяців в твердій обкладинці. Потім мені сказали, що він обійшов всю медслужбу і всі родини тих працівників, які там працювали. Люди його читали з такою повагою, що повернули мені вже в твердій обкладинці. Більше того, наш начмед, підполковник медичної служби, за національністю єврей, коли мене звільняв в запас, подарував мені Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Закликав мене в кабінет і сказав мені: «Славичек, знаешь, я думаю, что нельзя писать на Святых Книгах. Но это наша память о тебе » (начмед, розумієте?) Тобто, це є приклад отого такого живого спілкування, воно в тих регіонах теж є потрібне. Тому я думаю, що наша присутність повинна бути разом з ними, а не проти них. І тоді багато речей самі собою мають зникнути.
Релігійно-інформаційна служба України: У неділю під час інтронізації довелося підслухати, як Ваші колишні студенти між собою називали вас «Шевою». Вони казали це з таким благоговінням і дуже тепло. Чи можемо ми тепер сподіватися, що з Вашим приходом на береги Дніпра Шевченки і Шевчуки стануть духовно ближчими і чи означає це, що після видатних спортсменів і відомих поетів в нас також сучасний християнин буде взірцем для молоді?
Бачите, ця кличка «Шева», яку мені дали мої семінаристи, є досить недавня. Я не знаю, в яких то роках сталося, бо довгий час вони не знали, як мене назвати. Мабуть, хтось вже до кінця дав їм такий синонім.
Знаєте, наші семінаристи, з якими я працював, в мене залишили такий теплий спогад. І, очевидно, я надіюся на них в першу чергу. За 10 років життя у семінарії я виховав багато молодих поколінь нових священиків, які десь можливо сьогодні чи тремтять зі страху перед твердою рукою свого колишнього ректора, чи, можливо, з такого благоговіння. Вам розкажу одну річ. Можливо, ці хлопці мене тепер будуть чути. В ніч перед моїми єпископськими свяченнями хтось з них підсунув мені записку під двері. Не хотіли підписатися. «Отче, ми знаємо, що у Вашому житті ця ніч є особлива, а завтрашній день змінить Ваше життя. Ми дуже жалкуємо за Вами, нам завжди буде бракувати Ваших трьох точок». Кожного дня на проповіді я групував її в трьох пунктах: один, два, три і вона тривала 5-7 хвилин. Тоді вони мали над чим думати цілий день. І далі: «Дуже просимо, щоб Ваші послідовники перебрали Ваш спосіб проповідування» . Буде дуже добре, коли будуть якісь такі модерні взірці сучасного священика, який буде дуже лаконічний в своїх словах і дуже чіткий. У трьох точках скаже все.
Інтернет-портал «Твоя територія»: Блаженніший, сьогодні у Києві уже другий день проходить міжнародна конференція «Світові релігії та громадянське суспільство в боротьбі з екстремізмом та ненавистю». Але серед очільників українського християнства на ній виступав лише Митрополит Володимир. Однак Олександр Фельдман сказав, що запрошував усіх. Скажіть, будь-ласка, чи надходило вам таке запрошення і чому ніхто з очільників Греко-Католицької Церкви не побував на цій конференції?
Вам скажу чесно і щиро – не знаю чому. Тому що я ніколи не думав бути очільником Церкви і, тим більше, відповідати на такі запрошення на такому рівні. Але я вам обіцяю, що якщо в майбутньому подібне запрошення буде, на такій конференції я обов’язково буду присутній. І щось доброго, якщо зможу, там обов’язково принесу.
І так накінець я хотів би вам всім щиро подякувати, подякувати за цікавість, за відкритість, за спілкування, за те, що ви так живо висвітлювали ці всі такі дивні речі і події, які Господь Бог з нами чинив . Особливо хочу подякувати тим молодим людям з каналу «1+1», які відвідували мою родину. Надзвичайно культурний хлопець і дівчина, такі скромні і глибокі, що просто мені було дуже приємно з ними спілкуватися – раз, а друге - я не боявся пускати їх до нашої хати.
Дуже вам дякую і всім, і до наступної зустрічі!
Розшифрування тексту : Католицький Оглядач
.jpg)
