Часи великих суспільних потрясінь – природних катастроф, суспільних вибухів чи воєн – це, попри їхню трагічність, благодатні часи. Це часи, коли спадають маски, часи, коли християни мають унікальну можливість зростати в християнській зрілості й досконалості.
Українсько-московитська війна – момент суспільної, національної, культурної та релігійної істини для усього українського суспільства. Це – момент переоцінки суспільних орієнтирів, але й водночас час переоцінки власної совісті й життєвих пріоритетів. Це – момент істини. Адже від істинності оцінки ситуації залежить уже не тільки нормальний розвиток нашого суспільства, його свобода, але й саме його виживання в умовах агресії сусідньої держави. Христові слова «спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8, 32) стають для нас простою необхідністю.
Майдан показав, що релігія, а християнство в особливіший спосіб, є одним з конститутивних елементів українського суспільства, яке є багатоконфесійним і доволі толерантним стосовно віросповідних переконань груп, які його творять. В епічній майданівській битві Добра і Зла величезна більшість християнських конфесій Україні, юдеї і мусульмани зріло і рішуче стали на сторону Добра.
Звісно, Майдан показав також і зрілість чи не зрілість кожної з великих українських конфесій, кожного священнослужителя зокрема, не залежно від того, чи він був на Майдані, чи виконував свої душпастирські обов’язки, не залишаючи власної парафії чи монастиря.
Тепер єрархії кожної української конфесії вартувало б зробити певні висновки з поведінки власних клириків та мирян, проаналізувати на майбутнє усі аспекти того, що вже відбулося: від екзальтованих звинувачень окремих священиків з трибуни Майдану народу, який з горя та відчаю вимагав негайної розплати, у сатанізмі, до екзальтованої підтримки народних мас у їхньому пориві до свободи. Чи екзальтований запал агітаторів у рясах, які навіть у Сповіді старалися схилити парафіян на сторону того чи іншого кандидата, напередодні президентських виборів.
Хоча відповідна оцінка та висновки єрархії і матимуть свій вплив на український загал, принаймні, посередній, вони усе ж таки не будуть індикативними у тій мірі, у якій індикативною є поведінка українських конфесій у часі озброєного протистояння українського суспільства здичавілій орді зі Сходу.
Серед усіх великих українських конфесій є однозначна підтримка боротьби української держави перед агресією Москви. Проте позиція однієї з найбільших конфесій України УПЦ МП скоріше нагадує спробу сісти на смертельний шпагат між лояльністю українській державі та лояльністю Московській патріархії. Шпагат, що роздирає цю церкву з середини та спричиняє в її середині боротьбу, яка раз у раз останнім часом виплескується у ЗМІ та соціальні мережі.
Нам, католикам, трагізм цієї ситуації годі зрозуміти, оскільки наші погляди на Церкву суттєво різняться від поглядів наших братів-православних. Адже для нас не має різниці між УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Для нас усі вони однакові з погляду благодатності: для нас однаково важними є Таїства, уділені в кожній з цих Православних церков. Проте для православних це не так. Згадаймо хоча б істерію, яка почалася серед інтелектуалів та священноначалія УПЦ МП після заяви Блаженнішого Святослава, що УГКЦ визнає дійсним Таїнство хрещення уділене в УПЦ КП. Це зовсім не дивина, адже православне розуміння Церкви та Її Таїнств суттєво відрізняється від нашого. Хоча б для прикладу – в православ’ї священнослужителя можна деградувати до мирянина. При цій деградації він втрачає повністю усе, пов’язане з Таїнством священства. У нас це річ неможлива. Священика можна перевести в стан мирянина, але він не втрачає здатності творити Таїнства, щобільше, такий деградований священик має обов’язок уділити розгрішення особі, яка перебуває в ближчій смертельній небезпеці, якщо поряд нема регулярного священика. Православний священик-розстрига цього ні не має обов’язку зробити, ні навіть не має такої можливості. У цьому контексті, незрозуміла для католицького бачення, боротьба за канонічність між православними конфесіями України, насправді набирає зовсім іншого забарвлення, рівно ж, як і страх втрати цієї канонічності у випадку відокремлення від московського центру.
Кероване саме цим страхом, московське православ’я в Україні намагається сісти на шпагат, смертельний для себе: залишитися вірним московському центру і бути вірним українській державі. При чому церковні мужі з керівного осередку Московської патріархії практично не залишили московському православ’ю в Україні місця для компромісів. Проте, перш ніж вдаватися до жалісливих сліз з цього приводу, варто поглянути на кілька моментів з порівняно недавнього життя цієї конфесії.
Минулого року, в лютому місяці, коли режим Віктора Януковича видавався нерушимою монолітною стіною, один за найбільш розрекламованих «українофілів» УПЦ МП митрополит Володимир Сабодан надсилає Архієрейському Синоду РПЦ в Москві Доповідь, де без жодних реальних аргументів в дещо істеричній формі звинувачує УГКЦ в усіх гріхах проти УПЦ МП, оправдовуючи насильство, яке над греко-католиками чинили православні в Центральній Україні. До речі, усе це зроблено в кращих традиціях московської пропаганди, яка жертву виставляє в ролі агресора, а агресора – в ролі жертви.
У тому ж лютому 2013 р. митрополит Володимир Сабодан благословляє Міжфракційне депутатське об'єднання на підтримку канонічної православної церкви Верховної Ради України, очолюване уже одіозним українофобом і зрадником української держави Вадімом Колісніченком.
Звісно, усе це митрополит Володимир міг зробити у повному незнанні, хоча його таке незнання і не виправдовує. Проте це свідчить про існування потужного промосковського лобі в УПЦ МП, яке мало чималий вплив на вирішення питань у цій конфесії. У цьому контексті дикунські нападки професора Київської духовної академії протоієрея Олексія Добоша на особу українського Мойсея, етнарха галичан, Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, витримані у стилі найпаскуднішої совєтської антиукраїнської пропаганди, більше вказують на реальний ментальний стан московського православ’я в Україні, аніж усі проукраїнські заяви певної частини клиру УПЦ МП, які в реальності видають бажане за дійсне.
Це тільки невеличка частиночка симптомів, які вказують на серйозність ураження УПЦ МП духовним вірусом українофобії уже в домайданний період.
І хоча з пристойності це замовчувала та ігнорувала переважна частина суспільства і християнського загалу України, однак ця хвороба стала секретом Полішенеля. І тут є багато чого закинути християнам, які заради галочки у блокноті їхньої екуменічної діяльності замовчували перед братами московськими православними серйозність їхньої хвороби. Забуваючи, що екуменічний діалог, який не провадиться в істині, це облуда. І це замовчування стало однією з причин того трагічного стану, в якому опинилися наші брати –московські православні в Україні.
Саме через загальну відомість українофобних настроїв у рядах клиру УПЦ МП, ані проклинання Майдану протоієреєм Андрєєм Ткачовим (яке керівництво УПЦ МП тихенько залагодило, а який уже в березні 2014 р. телеканалу «День-ТВ» відомого українофоба і московського шовініста Алєксандра Проханова дав сповнене ненависті до України інтерв’ю), ані прихисток терористів, який надавали і надають у храмах цієї конфесії, ані підтримка, яку надають священики УПЦ МП терористам, ані священик-терорист абсолютно не викликали шоку чи навіть здивування в українському суспільстві. Навіть спроба керівництва УПЦ МП скинути з себе вину за священика-терориста, замість вибачитися перед українським загалом, не викликали ніякого здивування. Усе це сприймалося цілком закономірно. Насправді ж таке сприйняття суспільством і християнським загалом України такої поведінки УПЦ МП як закономірної лякає. Лякає, бо вказує на неймовірну толерантність до зла в українському суспільстві, але й в середовищі українських християн. Така суспільна реакція вказує на те, що українське суспільство сприймає УПЦ МП, як структуру, від якої цілком закономірно можна очікувати українофобських ексцесів, аж до появи священника-терориста.
У цьому контексті варто нагадати собі ту істерику, яку здійняли московські православні через шовіністичну проповідь одного греко-католицького священика з 2010 р., видавши її мало не за проповідь на Київському Майдані. Та порівняймо реакцію проводу УГКЦ на цей випадок і реакцію проводу УПЦ МП на підтримку священиками УПЦ МП проросійських терористів, а навіть і на появу священика-терориста у власних рядах. Знову ж таки, усе це сприймається, на превеликий жаль, як щось цілком закономірного.
Воно й не дивина, адже УПЦ МП практично жодним чином не зреагувала на агресивні антиукраїнські заяви свого московського керівництва, продовжуючи з ним зберігати духовну й інституційну спільність. Чого вартують лишень звинувачення митрополита Алфєєва (який одночасно є ведучим програми «Церковь и мир» на найбільшукраїнофобному і брехливому путінському ТВ каналі «Россия24») або сподівання протоієрея Чапліна на те, що українці не противитимуться московській окупації власної держави. Ба більше того, патріарх Кіріл фактично не визнає, що український і московитський народи, два окремих народи. І свято старається навіть Самого Господа Бога, а не тільки всіх довкола себе, переконати в тому що в Україні громадянська війна. Участь патріарха Кіріла в інформаційній війні проти України настільки є болючою для світового християнства, що не пройшла непоміченою за межами нашої держави. Американський католицький богослов Джордж Вайґель, звернувся до патріарха Кіріла з відкритим листом, в якому гостро і недвозначно вказав на руйнівну для християнства в цілому поведінку Московського патріарха.
Отож, нічого дивного, що й клир РПЦ в цілому старається не відставати від своїх очільників. Безліч простого клиру РПЦ такою лютою ненавистю ненавидить Україну і українців, що виникає щиросердечне здивоване запитання: а чи християни вони взагалі? У цьому аспекті мирян навіть не варто згадувати.
Так для прикладу ігумен Кіріл Сахаров РПЦ, настоятель московської церкви Миколая Чудотворця на Брєсневці не тільки пише усілякі вигадки про вигадані злочини українських військових в часі АТО (тисячі трупів мирних жителів, бомбардування українського Сходу українською авіацією, масову різанину українськими військовими населення міста Щастя і т.п.) і пророкує створення на морях крові міфічної Навароссії, але й називає українство людиноненависницькою ідеологією.
Ієрей Сєрґій Камишов, священик Ярославської єпархії РПЦ, невідомо з якого галюциногену пише про українсько-американську агресію проти Московщини, про те що Майдан організований єзуїтами, з метою знищення православ’я, звинувачує Захід у розпалюванні війни в Україні.
АлєксандрШумский, клирик церкви св. Миколая Чудотворця в Хамовніках РПЦ, в центрі Москви, ні більше, ні менше, а саме таки так називає українських патріотів «людьми-бісами».
Щобільше, улюбленець ліберальної публіки Алєксей Осіпов, професор Московської духовної академії 12 травня 2014р.назвав українську владу сатаністами.
Офіційних спростувань, доган, протестів не прозвучало на ці й подібні речі ні з боку РПЦ, ні з боку УПЦ МП. Отож, УПЦ МП зберігає повну духовну єдність зі скаженими українофобами як з РПЦ, так і з власних рядів. На цій же ж лінії є і недавнє інтерв’ю мітоблюстителя київського престолу УПЦ МП митрополита Онуфрія, яке він дав агентству «Интерфакс-Религия» через махрового українофоба Васілія Анісімова, у якому митрополит ретранслює основні посили «русскава міра» про дихотомність української ситуації у лінії координат «Святая Руссь – безбожная Европа». На курс УПЦ МП на тісніше зближення з Москвою вказують і наслідки недавнього засідання Синоду УПЦ МП.
З іншого боку, УПЦ МП закликає свою паству до збереження єдності України, проте тут же ж владики УПЦ МП говорять про неймовірний рівень соціальної напруги в українському суспільстві, що не може викликати щонайменше здивування. Богу дякувати, соціальна напруга в українському суспільстві, поки що, не осягла якось критичного рівня. Тому інакше, як спробою нагнітання суспільної істерики в часі чужоземної агресії, таку заяву вважати неможливо.
Іншим моментом є молитва запропонована Синодом УПЦ МП. Тут, знову ж таки, в дусі патріарха Кіріла закликається Бога усмирити громадянську війну в Україні. Ну і звісно, владики жодним словом не обмовилися про причини страждань людей у Донецькій і Луганській областях, ані про агресію РФ.
Ба більше, УПЦ МП вдається до просто скандальної спроби заткнути через президента Петра Порошенка рот ЗМІ, які начебто викривлюють її позицію. Таку поведінку УПЦ МП інакше як спробу запровадити в Україні режим взаємовідносин у трикутнику церква-держава-ЗМІ такий самий як і у РФ, знову ж таки, оцінити майже неможливо. Вже від самих таких закликів стає моторошно. І в той же ж час УПЦ МП закликає Президента припинити кровопролиття на Донбасі, говорить про збереження миру і припинення розбрату (так і не зрозуміло, кого з ким) в Україні. Щобільше, з тексту поданого українському суспільству Священним Синодом УПЦ МП, складається враження, що це український Президент винен за кровопролиття на Донбасі і що саме в нього, а не в проросійських терористів, які люблять клястися у своїй вірності московському православ’ю, ключі до припинення цієї кривавої вакханалії, яка триває в частині Луганської та Донецької областей.
Отож зараз можемо спостерігати спробу УЦП МП сісти на просто таки смертельний шпагат між духовною й інституціональною єдністю з агресором проти власної держави, який відверто підтримує терористів, які цю державу всіма силами прагнуть зруйнувати, які вбивають мирне населення, руйнують системи водопостачання і дороги і лояльністю до української держави. У цій ситуації такий шпагат усе більше загрожуватиме розшматувати тіло цієї конфесії розкидавши його осколки по УПЦ КП, УАПЦ, можливо аж до Константинополя, УГКЦ чи навіть протестантизму, та залишить невелике ядро маргіналів зазомбованих руссмірівським шаманізмом.
Трагізм ситуації цієї великої конфесії України власне полягає у її внутрішній роздертості. Сама її ідентичність фактично є у собі роздертою: ми українська конфесія, але підпорядковуємося патріарху, який не визнає навіть етнічної окремішності нашого народу, тримаємо духовну єдність з тими, хто провадить інформаційну війну проти нашої держави, але ми лояльні цій нашій державі. Царство, поділене в собі, не встоїться. Так само й з цією конфесією – вона або змушена буде, не дивлячись на можливі іміджеві, чи навіть кількісні втрати визначитися, на чиєму вона боці, або просто розколеться на кілька осколків.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ
.jpg)
