У третю неділю після свята Христового Воскресіння задумаймося, чи Він воскрес у нашому серці, чи ми збагнули глибину жертви Ісуса Христа та неповторного чуда-правди - воскресіння? Його перемога над смертю - це наш квиток до вічності - єдиної мети нашого життя, того, до чого прямує кожен із нас. Чи ми прийняли й зрозуміли воскресіння так, що можемо без страху свідчити про це братам і сестрам у Христі? Звернімося до Євангелія та послухаймо, що воно розповідає. Жінки-мироносиці не знайшли в гробі Христа, й ангел говорив до них; "Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп'ятого, він воскрес, його нема тут" (Мр 16, 6). Ті, які близько знали Ісуса, ходили з Ним, чи повірили цим словам ангела? З якою вірою і завзяттям приймаємо й ми навчання святої Церкви? Чи віримо у її праведність і правдивість? Як приймаємо поради, зовнішні й внутрішні, що приходять до нас від Церкви або натхнення Святого Духа? Добре було б тут пригадати зі Старого Завіту про патріарха Авраама: усе його життя, подібно, як кожної людини, що бажає йти за голосом Божим, - було боротьбою. Господь не один раз наголошує, що середини не існує: можна йти з Богом або проти Нього. Повчання, котрі чуємо в церкві з року в рік, можуть здаватися вже нецікавими, слово Боже часто мертвіє в наших серцях, ми слухаємо, але не чуємо голосу. Слово перестає бути живим і діяльним у нашому житті (пор. Євр 4, 12). Якщо не йдемо за Богом, тоді йдемо неправильно - і це незаперечна істина, навіть коли хтось у це не вірить і насміхається з цього. Господь кожному з нас дає обітниці, але в нас не вистачає терпіння дочекатися виконання Божих обітниць. Повірмо, що Бога слухати краще, ніж себе! Якщо в нашому серці перемогло воскресіння, тоді зникає страх піти за Богом. Піти у своєму щоденному житті, приймаючи терпінням смерть свого "я", прийнявши тих, хто є поряд, такими, якими вони є. Прийняти неслухняних дітей, котрі не виправдали ваших сподівань; працю, якої не любимо; сварливу дружину; байдужого, може, і щодня нетверезого чоловіка; докучливого сусіда тощо - усе це вимагай внутрішнього завмирання нашого "я". Господь очікує, щоб ми довірилися Йому, Він бажає допомогти нам у труднощах життя.
Повернімося до жінок-мироносиць, що прибули зранку до гробу Ісуса: "І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися" (Мр 16, 8). Страх, котрий виникає від недовіри, паралізує їхні уста, і вони мовчать. Жінки не виконали прохання Божого ангела, а Він просив їх сповістити про воскресіння Христа. Святий апостол Лука розповідає, що Марія Магдалина, Йоанна і Марія, мати Якова, та інші жінки оповіли апостолам, що вони не знайшли Ісусового тіла, що два чоловіки сказали їм про Його воскресіння. Але апостоли не вірили настільки, як пише євангелист, що почуті слова про воскресіння їм "видавалися пустій верзінням" (Лк 24,11). Тепер варто поставити собі запитання: як моє життя свідчить про Христа, коли я молюся, виходжу із храму, спілкуюся з ближніми, залишаюся на самоті і взагалі на кожному місці?
Трудно уявити переживання Авраама, що три дні йшов зі своїм сином Ісааком, котрого мав принести в жертву, тобто заколоти ножем і покласти на вогонь. Що творилося в батьківському серці? Перед тим Господь запевнював Авраама, що це буде потомство, як піску на березі моря, і він породив його, маючи 99 років, а тут треба принести його в жертву. Де правда? Який є Бог, що таке говорить? Але впродовж життя кожного разу, коли Господь говорив Авраамові, той довіряв Богові, і все ставалося за волею Божою. Чи слід йому сумніватися й нарікати? Чи краще слухати й віддатися в руки Господні? Авраам довіряв Богові, а не довіряв собі. Не завжди слід розуміти Божу волю, тому що вона часто перевищує наші можливості сприйняття і швидкого пояснення, - її слід прийняти, потрібна віра, треба довіряти Богові. Коли почнемо ганятися за тим, щоб усе розуміти втратимо віру й не будемо свідчити про Бога життям із віри. Чим] більше віддаляємося від виконання Божої волі, тим більше людину огортає сум, а християнство не є релігією смутку.
Ось ці жінки втекли й нікому нічого не сказали, бо насправді не зустріли живого воскреслого Бога у своїх серцях, попри те, що були побожні, йшли до гробу зробити добру справу - намастити тіло померлого пахощами. Він є Той, хто відбирає страх, даруючи свободу Божої дитини. І не треба примушувати себе до надзвичайних побожних актів - виняткових постів чи довгих молитов, бо Господь любить тебе не за добрі вчинки. Він любить тебе й тоді, коли твоя душа подібна до тіла прокаженої людини, Він бажає оздоровити нас від усякого роду гріхів, але за нашим бажанням і вірою. Роби з любові до Бога те, що в силі зробити, не вимучуючи себе і своїх ближніх побожними практиками, котрі тобі не під силу. Християнин мусить відмовлятися від гріха, а з усього іншого мудро користати для свого освячення й спасіння.
І ми маємо радіти й дякувати Богові за отримані дари. Можемо гарно одягатися, добре виглядати, жити в чудових помешканнях - ці речі самі по собі не є погані до того часу, поки не стануть божками нашого життя. Бог є Богом любові і краси - ніколи не погодиться на найменший гріх, бо це Його ображає і ранить. Церква спрямовує нас до краси, до джерела краси, тобто до самого Бога, котрий приходить, аби відновлювати в нас красу душі та мудрість, щоб розвивати й скеровувати на добро наші таланти. Кожна людина - прекрасний твір Бога, кожна особа покликана до щастя. І святе Євангеліє - це не тільки історія подій, котрі колись відбулися, це слово, що здатне в конкретній життєвій ситуації дати відповідь на питання й вивести з кризи. Слово Боже здатне втрутитися в наше життя й перемінити його, якщо ми дозволимо. Ми звикаємо, щоб тілом бути близько Ісуса, хвалити Його нашими устами, але серцем буваємо далеко від Нього. Це, як нам видається, ніби заспокоює нас, тому що вважаємо себе за тих, хто виконує певні побожні практики, але насправді нам бракує віри. Ми штовхаємося навколо Ісуса, доторкаємося до Нього і, може, споживаємо Його у Пресвятій Євхаристії, але продовжуємо духовно хворіти, тому що не дозволяємо Йому оздоровити нас. Маємо викривлені поняття про нашу святість. Просімо Бога, щоб Його слово жило й помножувалося в наших серцях, щоб стало нашою їжею і повітрям, потрібним для життя. Хай усі обставини, в яких ми будемо перебувати, сприяють нашому постійному наверненню та освяченню.
Бажаю звернутися до дівчат та жінок, аби навчалися з прикладу жінок-мироносиць спішити до Ісуса Христа, що дає правдиве життя душі. Вони на світанку коли ще було темно, спішили до гробу з пахощами. Жінки побороли страх нічної темряви; не зважали на) виставлену сторожу; не були їм перешкодою печатки на гробі; малі журилися тяжким каменем, під яким спочивало тіло Господа, - вони спішили, аби намастити пахощами Христове тіло, а тим часом із гробу, куди поклали тіло Господа, народилося життя: "Триденний гріш показався домом життя" (пор.: Св. Іван Золотоустий, том 11, "Про воскресіння і жінок-мироносиць"). Хай наше життя, кожен прожитий день, кожна година та хвиля будуть чудесним запахом для Господа, так само й тоді, коли ми покидаємо гріх, відкидаємо важкий гріховний камінь через тайну покаяння, у котрій перепрошуємо Бога за наші слабкості вже від раннього ранку нашого життя.
Господи Ісусе Христе, ти звернувся до жінок, котрі прийшли до гробу, щоб не боялися, а раділи (пор. Мт 28, 5; 9), дай нам ласку, щоб наше життя було поспішним і постійним походом до тебе! Дай наш силу поборювати страхи й труднощі цього життя! Даруй нам світле твого Воскресіння й вічну радість для наших душ!
Високопреосвященіший Владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський
с. Вороняки 15.05.2005.
Джерело: //charnetskyj.org.ua
.jpg)
