Кожна епоха накладає свій відбиток на історію людства, історію суспільства, історію Церкви тощо. У дальшій перспективі дослідники української історії ще напишуть свої наукові праці про наше минуле. Це будуть, очевидно, великі трактати, реферати, історичні розвідки, дискусійні статті. Ми ж сьогодні самотужки застановімося на хвильку над подіями минулого століття і хоч приблизно збагнімо те зло, котрого зазнав український народ, українська земля, українська Церква протягом останніх ста років.
У минулому столітті особливої кривди зазнала Українська Греко-Католицька Церква. Фатального удару по нашій Церкві, коли були понищені наші монастирі, позакривані наші семінарії і Академія, вимордовані і заарештовані митрополит, єпископи, священики, монашество тощо наніс «псевдособор» 1946 року, котрий був одним із наслідків ІІ-ї Світової війни. Більше ніж сорокарічна перерва в легальній діяльності Церкви спричинилася до того, що майже цілком занепали, а властиво, затерлися, дух і традиції передвоєнного галицького духовенства. Їх місце заполонила московська ментальність і невластиві нам розуміння і сприймання гідності священства як такого. У Церкві втратилася історична тяглість нашого духовенства, згубився приклад до наслідування, зник зв’язок поколінь. В результаті маємо у сьогоденні стан духовенства, котрий далекий від зразкового. Такий стан ми ще довго будемо спостерігати і терпіти, якщо не зуміємо радикально взятися до його направи. Читаючи «Заповіт» Патріарха Йосифа Сліпого, знаходимо наступні рядки: «Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!». Кожен з нас на своєму місці мав би старатися і працювати, щоб не пропадало знання нашого минулого, щоб, переосмислене, воно давало добрі і рясні плоди. Однак, саме тепер, коли відзначаємо 20-ліття виходу нашої Церкви з підпілля, коли заструпилися глибокі рани і можна вільно молитися до нашого Господа, Церква знову зазнає підступної агресії – її намагаються розколоти, щоб знищити. Кілька чужинців, що якийсь час замешкують в Україні, проголосили себе єпископами і, зорганізувавшись в «правовірний синод», подають заяву до державної влади з вимогою зареєструвати їх під титулом «правовірна греко-католицька церква». Цікавим є те, що мусульмани по відношенню до нас – християн, визнають себе правовірними. Можна зробити висновок, що ці новітні «апостоли» хочуть запровадити у Церкву ще й мусульманську течію. Адже по відношенню до кого вони бажають бути правовірними? Напевно це про них говорить св. апостол Павло: «Оті бо – то апостоли неправдиві, робітники лукаві, що вдають апостолів Христових. Воно й не дивно: сам бо сатана вдає з себе ангела світла. Нічого, отже надзвичайного в тому, коли і його слуги вдають із себе слуг праведності. Кінець їхній буде за ділами їхніми» (2 Кор. 13-15). Сьогодні відкриваються секретні сейфи, стають явними таємниці, людям відкривається істина. Та й хіба ж може бути інакше? Адже Господь говорить нам: «Нічого бо нема захованого, що не стало б явним, ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло» (Лк 8, 17). Минеться час, відійдуть у небуття і ці новоявлені «месії», що вдають із себе синів світла, можливо знайдеться і психіатр, котрий розповість про їхній діагноз, відкриються потаємні архіви, і виявляться справжні наміри оцих «правовірних апостолів», що сьогодні так сильно хочуть бути єпископами, патріархом чи навіть папою.
Казав хтось із древніх мудреців: скажи мені, хто твій друг, і я скажу про тебе: хто ти. Я не мудрець, але на їхню адресу відважуся трохи перефразувати: нехай скажуть хто святив їх і їхнього «верховного архиєпископа», і я скажу кому вони служать. Вектор вказує на Москву.
о. Іван Галімурка
.jpg)
