Євангельське читання на свято верховних апостолів Петра і Павла спонукує нас до поважних роздумів, які випливають з важливого питання, яке висловлює Господь наш Ісус Христос: «Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Христителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку», – до них каже, – «хто Я?» (Мт. 16:13-15).
Поставлене питання вимагає відповіді. Тож апостол Петро відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого!» (Мт.16,16).
Нам належить розуміти, що ми також є учасниками цієї євангельської розмови, яку Господь Ісус Христос веде із своїми апостолами. І питання, яке адресоване апостолам, водночас стосується і нас. Адже, повчає нас апостол Павло: «Ісус Христос учора й сьогодні – Той Самий навіки» (Єв.13,8). Отож, кожному з нас також належить відповісти: За кого ми маємо Ісуса Христа?
Безперечно, скільки людей – стільки буде й відповідей. Але маємо зауважити, що відповідь на поставлене питання, ми насамперед маємо дати самим собі. Адже, наші стосунки з Господом Богом є дуже особисті і суто індивідуальні. Тож, найперше згодімося, що наша відповідь ніяк не вплине на Особу нашого Спасителя, але ця наша відповідь однозначно покаже глибину нашої віри.
Часто можна зауважити, що говорячи про любов до Бога – окремі люди нехтують Божими Заповідями; ідучи до храму – живуть забобонами; бажаючи для себе прощення і милосердя – тримають у серці злобу до інших людей… Зроджується думка, що й до поставленого питання люди також підходять надто поверхово. А даремно. Повчає св. апостол Павло: «Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме» (Гал.6,7). Безперечно, ми – як християни, повинні б дати достойну відповідь на поставлене питання.
В часі Свого Вознесіння Ісус Христос полишає цей світ, однак це не означає, що Господь залишив нас у ньому напризволяще, адже гарантує: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт.28,20). Господь залишається з нами – Він присутній у Святих Тайнах, найперше у Пресвятій Євхаристії. Тому, гуртуючись на святій Літургії, ми лучимося з Ісусом Христом, адже Він повчає нас: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім'я, там Я серед них» (Мт.18,20).
Нинішня ситуація з оголошеною пандемією неоднозначно вплинула на наше життя, у тому числі й на життя Церкви. І це не просто – життя Церкви. Це – життя Церкви у світі. У цьому світі, про який говорить наш Спаситель: «Я вже більш не у світі, а вони у світі, і Я до Тебе йду. Отче Святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти Мені передав, щоб були одно, як Ми! Бувши з ними у світі, Я беріг їх у Твоє ім'я; тих, яких Ти передав Мені, Я їх стеріг» (Ів.17,11-12).
Судячи з подій останніх кількох місяців, зроджується думка, що цією оголошеною пандемією, світ, про який говорить Спаситель, бажає випробувати нас, випробувати Церкву найперше на предмет віри. І як спостерігаємо, цей світ намагається виставити Церкву ізгоєм, бо за його подачею, мовляв, Пресвята Євхаристія є однією із основних причин поширення інфекції. Зусібіч сиплеться обман, лунають звинувачення, нагнітається страх, провокується нетерпимість тощо. І це не є щось нове, адже Господь попереджує: «Ненавидить вас світ – то знайте: Мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо Я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ» (Ів.15,18-19).
Отож, є цілком очевидним, що християнин, відчуваючи зневагу від світу, вимушений постійно знаходитися на межі оцього зіткнення: духовне – матеріальне, святе – грішне, Боже – диявольське… І що тут є найважливішим: в даному відношенні не може бути компромісу. Жодного! Саме тому наш вибір завжди і постійно має бути однозначний, і його озвучує св. апостол Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що Ти – Божий Святий» (Ів.6, 68-69). Саме такою, і лише такою, повинна бути відповідь на поставлене кожному з нас питання: за Кого ми маємо Ісуса Христа?
Питання Пресвятої Євхаристії завжди було неоднозначним, і спокусник часто застосовує різні двозначності чи недоречні людські висловлювання, щоб маніпулювати свідомістю християнина. Однак, віруюча людина належно сприймає слова Ісуса Христа, як читаємо: «Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому. Як Мене Отець живий послав, і Я Отцем живу, так і той хто споживає Мене, житиме Мною. (…) Хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме» (Ів.6,56-58). Тож, читаючи, бачимо і переконуємось у тому, що Господь говорить цілком однозначно, без жодних натяків.
Оголошена пандемія, і як її наслідок – карантин, сильно оголили нерв нашої віри, висунувши «вбивчий» арґумент – мовляв, Святе Причастя є одним із найбільших засобів передачі заразної інфекції. Бо, мовляв, всі бажаючі запричащатися, причащаються з однієї Чаші і однією ложечкою. Тож, відповідно, повинна бути серйозна реакція! І вона, це реакція, не забарилася: на поважних форумах навіть піднімалося питання, щоб взагалі (!) заборонити людям причащатися! Про якусь меншу і слабшу реакцію тут не будемо говорити, – ми самі її спостерігаємо і не завжди з нею погоджуємося. Буває, що у сумлінні іноді навіть бунтуємо…
Але тут суть в іншому. Просто наступив такий момент, коли на питання Ісуса Христа – «За кого мають люди Сина Чоловічого?» – окремі люди, а відповідно – і кожен з нас, дає вичерпну відповідь своїм відношенням до Пресвятої Євхаристії. І це вже не є якесь опитування, чи референдум – тут на перше місце виходять наші розум і віра: чи правильно, і наскільки правильно ми чинимо у даному відношенні; наскільки ми щирі, чи трохи лукавимо у трактуванні однозначних речей...
Погодімося, що для правдиво віруючого християнина Пресвята Євхаристія це не є просто хліб і вино, це є Сам Господь Ісус Христос, Який промовляє і запрошує: «Прийміть їжте – це є Тіло Моє… Пийте з неї всі – це є Кров Моя…» Тож, приймаючи у своє серце Спасителя, віруюча людина не може прийняти того, що їй намагаються нав’язати, – мовляв, з Чаші можна отримати вбивчий вірус. Це – повний абсурд!!! Адже, усякий вірус і усяка інфекція є зло. А апостол Іван говорить: «Бог є любов» (1Ів.4,16). Любов не може чинити найменшого зла. Любов – любить!
В даному випадку спостерігаємо явний обман і маніпуляцію. Логіка підказує, що кожен може дати лише те, чим володіє. Власником гріху, і, відповідно, власником зла є диявол, тож саме він його пропонує і його поширює. Суттєвою ознакою диявола є брехня, котру ми спостерігаємо на кожному місці, зокрема, й тепер. Про це, звертаючись до фарисеїв, говорить Ісус Христос: «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Ів.8,44).
А неправду належить усунути…
Щоразу, стаючи на молитву, промовляємо слова псальмопівця: «… і Ти оправдаєшся, і переможеш, коли будеш судити…». У той спосіб, ми віддаємо належне Божій справедливості, адже віримо у неї. Богові немає потреби перед нами за щось оправдовуватися, але, очевидно, у тому й полягає Святість, щоб дати змогу нам самим оправдатися. А оправдатися належить нам усім: віруючим і невіруючим, єпископам і священикам, монахам і світським людям, властьімущим і простим обивателям...
Нам належить оправдатися за все… Чи зможемо?
У великій мірі це залежить від того, якою буде наша відповідь на поставлене питання: «За Кого ми маємо Сина Чоловічого?» Відповідь на нього даємо кожної миті і упродовж цілого нашого життя.
Тут нагадаємо: У житті чорновика нема – все надто серйозно…
Отець Іван Галімурка - настоятель нашого храму.
Джерело:Блог отця Івана Галімурки
.jpg)
