У свій час синод єпископів нашої Церкви прийняв постанову, що рік 2005-й буде Роком особливої прослави Господа нашого Ісуса Христа утаєнного в Пресвятій Євхаристії. Можна багато говорити про це Таїнство, однак кожен з нас по-своєму переживає зустріч з Христом. Це – сокровенне, особисте… Проте, аналізуючи життя нашої Церкви в Україні протягом останніх років, можна зробити висновок, що з якоїсь рації багато хто з душпастирів активно заохочують вірних приймати св. Причастя, не вникаючи в його суть.
Через те досить часто і самі вірні, заскочені такою «ревністю» своїх священиків, звертаються за порадою, мовляв, як довго без сповіді можна причащатися і, взагалі, чи годиться причащатися, не висповідавшись. Можливо, що ця замітка викличе неоднозначну реакцію як з боку церковної ієрархії так і з боку моїх співбратів-священиків, однак вважаю, що дана тема достойна серйозної дискусії. Як повчає св. апостол Павло – «Ісус Христос учора й сьогодні той самий навіки» (Єв. 13,8). Отож, як є незмінний Господь, так незмінним мало би бути наше до Нього відношення. Бо якщо говоримо, що любимо Бога, то любімо Його не задля себе самих, а задля Нього, бо саме «Бог є любов» (І Йо 4, 16). Теперішні дідусі й бабусі часто нарікають, що в часі їх молодості ніхто не міг запричащатись, попередньо не посповідавшись. А крім того, причасників зобов’язував серйозний євхаристійний піст. Тепер, кажуть вони, дуже багато людей приступають до св. Причастя без сповіді, а про піст взагалі мало хто згадує. Ця тема є однією з нездорових розмов про так званий «модернізм» у Церкві. Тому не варто ховатися від неї, а розпочати серйозну дискусію.
Що до євхаристійного посту, котрий у свій час строго зобов’язував причасника стримуватись від їжі вже від опівночі, то тут пояснення досить просте. Церква є законодавцем, і свій закон при потребі вона правосильно може міняти чи навіть скасовувати. Євхаристійний піст встановила Церква, отож, на ІІ Ватиканському Соборі вона й змінила строки цього посту. Хочеться зауважити – Церква не скасувала цього посту, а лише облегшила його для своїх вірних. Отож, щодо євхаристійного посту – противитися немає жодних підстав.
Щодо причастя вірних без сповіді, то тут справа мається дещо інакше. Тоді, як питання посту регулюється лише церковним законом, то питання прийняття Святого Христового Тіла і Його Пресвятої Крові вже окреслюється Святим Писанням. А це вже стосується Закону Божого. В цьому випадку повчає нас св. апостол Павло: «Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей Хліб і п’є цю Чашу. Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п’є» (І Кор.11,28-29).
Як згадувалось вище багато наших вірних, один раз посповідавшись, позволяють собі, за, часом невторопною, порадою своїх душпастирів по два-три тижні поспіль, а деколи й до місяця часу, приймати Св. Причастя без сповіді. В даному випадку годі є погодитись з такою практикою, бо ж маємо пряму вказівку попередньо випробувати себе перед тим, як бажаємо причащатися. Бо якщо ми вірних не усвідомлюємо, що є гріхом, і що, власне, є тяжким гріхом, то у той спосіб ми нівелюємо гріх, навчаємо нехтувати ним. Як правило, для багатьох каянників тяжким гріхом є: крадіж, вбивство, гнів, сварки в родині тощо. Тим часом, обмова ближнього, його осудження чи очорнення, неправдомовність чи прокльони часто навіть не беруться до уваги. А на цей випадок Христос говорить: «Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт. 5,22). Чи потрібно ще про щось говорити? Як бачимо навіть наші вислови стають тяжкими гріхами, якщо за них можемо бути покарані пеклом. Без сумніву, серед нас є немало побожних людей, котрі б могли кілька днів поспіль приступати до св. Причастя без сповіді, але це не може стосуватися пересічного християнина.
В часі кожної св. Літургії її служитель виголошує: «Зі страхом божим і вірою приступіть…». Цей заклик мав би схаменути кожного з нас: чи я дійсно зі страхом приступаю зараз, щоб прийняти до свого серця найбільшу і найстрашнішу Поживу, чи гідний я гостити у своєму серці Святого Бога, чи добре я підготувався до цієї надзвичайної події, чи достойний я прийняти Найсвятіше Тіло і Найчеснішу Кров, чи не причащаюся я «на суд і на осудження»… Саме тут кожен з нас мав би продемонструвати своє смирення, свою глибоку і (щонайважніше) правдиву побожність, бо ж «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить». Для того маємо добре пильнувати своїх душ, маємо часто і щиро сповідатися, а до кожної сповіді маємо добре готуватися.
Дуже б не хотілося, щоб наші храми перейняли тривожну практику багатьох закордонних храмів, де величезна кількість вірних без сповіді, без жодних застережень йдуть причащатися. Годі повірити, що така практика є Богові милою та приємною.
о. Іван Галімурка
.jpg)
