Вчення Папи Павла VI про моральне зло контрацепції

^{(РЕФЕРАТ)}

«І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповнюйте землю та підпорядковуйте її собі» (Буття 1, 27-28)

Слова винесені в епіграф є безперервно актуальними, адже це – слова Божі. Очевидно, що саме з цієї рації, що Господь Бог благословить людину на співжиття і дітородження з нього, Церква підносить подружжя до гідності св. Таїнства. Подружня пара утворює «інтимну спільноту життя і подружньої любові, засновану і наділену Творцем своїми власними законами. Вона ґрунтується на подружньому союзі, тобто на особистій і невідкличній згоді».¹ Отже, двоє людей віддаються одне одному остаточно і повністю. Вони більше не двоє, а стають одним тілом. І це їхнє спільне тіло – діти, які народжуються з подружньої любові.

Метою подружжя власне і є плідність, адже за своєю природою подружня любов прагне бути плідною. Дитина не приходить нізвідки, щоб долучитися до взаємної подружньої любові – вона з’являється в самому серці цього взаємного дару. Вона, по суті, стає плодом і здійсненням цієї любові. Саме тому Церква, ратуючи за життя, в особі Папи Павла VI навчає: «Необхідно, щоб усякий подружній акт сам собою був відкритим для передавання людського життя».² В той спосіб чоловік і дружина, котрі є покликані дати життя, беруть участь у творчій силі та отцівстві Бога, як про це говорить св. ап. Павло: «Ось чому я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі». (Еф 3, 14-15). Подібне знаходимо і в матеріалах ІІ Ватиканського Собору: «У місії подружжя передавати життя і бути вихователями тих, кому вони його дали, чоловік і дружина є співпрацівниками Божої любові і наче її виразниками. Отже, вони повинні виконувати свій обов’язок з усією людською і християнською відповідальністю».³

В особливий спосіб ця відповідальність стосується регулювання народжуваності. Із слушних і справедливих причин подружжя може мати бажання і старатися відтермінувати час народження своїх дітей. При цьому їм варто переконатися, що це бажання походить не від еґоїзму, а відповідає справжній великодушності відповідального батьківства. Поза тим, належало б узгодити свою поведінку з об’єктивними критеріями моральності, як про це повчає нас Церква: «Коли йдеться про узгодження подружньої любові з відповідальністю передавання життя, мораль поведінки залежить не лише від щирості наміру і від оцінки мотивів; вона повинна визначатися об’єктивними критеріями, які випливають із самої природи людини та її вчинків, які зберігають у контексті правдивої любові цілісне значення взаємообдаровування себе і народження людини; це можливо тільки, якщо подружня доброчесність практикується щирим серцем».⁴ Про це також говорить Папа Павло VI: «Тільки захищаючи ці два аспекти – єднання і народження – подружній акт нерозривно зберігає своє значення взаємної і справжньої любові і своє спрямування до найвищого покликання людини до батьківства».⁵

У минулому загальна культура була просякнута повагою до фундаментальних цінностей і служила для них обороною і підтримкою. Однак у сьогоденні можемо спостерегти затьмарення правди про людину, адже здійснюються активні потуги до утвердження в людській свідомості культу тіла, котрому закликається все жертвувати, обожнювати фізичну досконалість та спортивні успіхи тощо. Відійшли на задній план постулати морального закону, натомість постали розбещеність, гомосексуалізм, алкоголізм, наркоманія, мастурбація, розлучення. Досить серйозно постали питання абортів та контрацепції.

До тих пір, доки англіканська Церква в 1930 р не видала офіційного документу, де говорилося, що контрацепція є дозволеною за умови вагомих причин в рамках подружжя, всі християнські Церкви завжди були єдині у позиції до контрацепції. Зокрема, Католицька Церква завжди навчала, що контрацепція вже сама по собі є злом. На підставі дотодішніх документів Церкви виразно доводилося, що Вселенська Церква впродовж усієї історії мала «чітку і сталу» позицію про неприйнятність контрацепції.

Однак, коли протизаплідні таблетки стали загальнодоступними, наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. з’явилися перші голосні вимоги змін у цьому питанні. Деякі католицькі богослови висловлювали думку про те, що такі таблетки можна вважати легітимним способом контролю за народжуваністю, оскільки вони, у порівнянні з іншими способами, не порушують цілісності статевого акту. Це була перша спроба ведення суперечки в рамках Церкви про те, що контрацепцію можна було б вважати морально допустимою. Тим часом в політичній і соціальній сферах виринало усвідомлення актуальної демографічної проблеми, – з’являються думки про негуманність продовження Церквою «політики» сприяння багатодітним сім’ям. Також стає відчутним вплив феміністичного руху, який ставить вимогу надання жінкам повного і рівноправного доступу до працевлаштування і політичної діяльності. Феміністки намагалися переконати, що наявність дітей в минулому була перешкодою для реалізації згаданих можливостей, і що контрацепція, – тобто відсутність дітей, – збільшує шанси зробити кар’єру і може стати великим добродійством для жінки. В умовах наростаючого тиску Церква наново обміркувала своє вчення щодо контрацепції.

Продовженням напрацювань ІІ Ватиканського Собору стала енцикліка Папи Павла VI «Humanae Vitae» («Про людське життя»), яку було опубліковано у липні 1968 р. Адже соборові Отці серед іншого відзначали, що «за наказом Святішого Отця деякі питання, що вимагали додаткового та уважнішого розгляду, були передані комісії у справах населення, сім’ї і народжуваності для того, щоб після завершення цього завдання Святіший Отець міг висловити свої міркування».⁶

Ще за свого життя Папа Іван ХХІІІ створив комісію з шести богословів, яка могла б допомагати порадами з даних питань. Коли Іван ХХІІІ помер, Папа Павло VI перейняв цю комісію і ввів до її складу нових членів – фахівців з різних галузей, а також подружні пари. Більшість членів цієї комісії проголосували за те, що Церкві слід змінити своє вчення. А меншість доводила, що Церква не лише не повинна, але й не може змінити його щодо контрацепції, бо це питання є предметом Божого, а не людського права, і в жодний спосіб ні Церква, ані хтось інший не може проголосити її морально дозволеною.

Планувалося, що звіт про це голосування разом з іншими звітами та рекомендаціями цієї комісії буде зберігатися в секреті: лише для власного ознайомлення Папи Павла VI. Комісія завершила свою роботу в 1966 р., а в 1967 р. звіти Комісії разом з її рекомендаціями просочилися до преси. Ці звіти, безперечно, просочилися для того, щоб спровокувати вибух емоцій і підсилити сподівання тих, хто бажав змін. З такої причини Папа Павло VI висловив наступне: «Ми не можемо розглядати висновки, до яких дійшла комісія, як остаточні, чи такі, що звільняють нас від особистого аналізу цього серйозного питання оскільки, в межах самої комісії також не було досягнуто повної згоди щодо питань, стосовно того, які моральні норми необхідно запропонувати, а передусім тому, що з’явилися певні критерії розв’язків, які відходять від морального вчення про подружжя, непохитно відстоюваного Учительським урядом Церкви».⁷

Коли енцикліка Humanae Vitae побачила світ у липні 1968 р., то спричинила значне протистояння в моральній ділянці людського суспільства. Хоч ця енцикліка з одного боку знайшла значну підтримку, однак з іншого боку була зустрінута такими протестами, яких не викликав жоден інший офіційний документ. До того часу незгідні богослови ще ніколи публічно не висловлювали своєї опозиції по жодному із названих питань. З часом богослови і, зрештою, миряни почали висловлювати свою незгоду не лише із викладом вчення про контрацепцію, але й сперечатися про гомосексуалізм, мастурбацію, перелюб, розлучення і про багато інших питань. Однак, не зважаючи на протести, Церква завжди при кожній нагоді пригадувала свою позицію щодо контрацепції, вважаючи її великим моральним злом.

Про суть цього морального зла Папа Павло VI, зокрема говорить: «Цілком слушно вказують на те, що примушування партнера до статевого стосунку, не беручи до уваги його стану і законні бажання, не справжнім актом любові і суперечить, як наслідок, доброму моральному порядку в подружніх стосунках. Так само, якщо над цим замислитись, слід визнати, що акт взаємної любові, який перешкоджає здатності передавати життя, яку Творець поєднав із тим актом, суперечить творчому Божому планові щодо подружжя і волі Автора життя. Користати з цього божественного дару, руйнуючи, навіть якщо й частково, його значення і його ціль – означає суперечити природі чоловіка і жінки і їхніх найінтимніших стосунків, це також означає суперечити Божому задумові і Його волі. І навпаки, хто насолоджується даром подружньої любові, дотримуючись законів дітородження, визнає, що ми не є володарями над витоками людського життя, а, радше, служителями встановленого Творцем плану. Як людина на загал не має необмеженої влади над своїм тілом, так і зокрема над здатністю дітородження, тому що вона за своєю природою спрямована на передавання людського життя, джерелом якого є сам Бог».⁸

Розважаючи над природою подружньої любові та ціллю подружнього акту, Папа Павло VI у своїй енцикліці формулює свої роздуми в такому напрямку: Церква, закликаючи людей знову до дотримання норм природного закону, навчає, що кожен подружній акт повинен бути відкритим до передачі життя. Основою цього судження є «нерозривний зв’язок між двома значеннями подружнього акту: об’єднуючим і відтворюючим, який встановив Бог і який людина не спроможна розривати з власної ініціативи. Виходячи з цього, Павло VI проголошує морально злими такі методи регулювання народжуваності, як прямий аборт, безпосередню стерилізацію, або ж кожну дію, яка перед здійсненням подружнього акту чи після нього, або ж у процесі розвитку його природних наслідків, передбачає як ціль чи засіб – неможливість відтворення.

Сам Папа про це говорить так: «Відповідно до цих фундаментальних засад людського і християнського розуміння подружжя Ми мусимо ще раз офіційно заявити: пряме припинення вже розпочатого процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий аборт – навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути.

Так само, як це Учительський Уряд Церкви неодноразово робив, слід засудити пряму, довготривалу або обмежену в часі стерилізацію чоловіка чи жінки.

Недопустимою також є будь-яка дія чи то до подружнього акту, чи під час нього, чи в процесі розвитку його природних наслідків, яка була б спрямована на запобігання дітородженню як ціль, чи як засіб.

Так само не можна аргументувати для оправдання подружніх актів, умисно вчинених неплідними, що слід вибирати менше зло, або що такі акти творять ціле з іншими попередніми чи наступними плідними актами, і що вони беруть участь в їхній єдиній і однаковій моральній доброті. Навіть, якщо іноді дозволено толерувати менше моральне зло, щоб запобігти більшому, або щоб сприяти чомусь морально більш вартісному, то тим не менше ніколи не дозволено – навіть з найсерйозніших підстав чинити зло заради доброї цілі: тобто, хотіти чогось, що по своїй природі порушує моральний порядок і через те – негідне людини; це правило залишається в силі також і тоді, навіть якщо наміром було зберегти, чи посприяти індивідуальному, сімейному або суспільному благу. Отже, є серйозною помилкою вважати, що умисно вчинений неплідним подружній акт, який таким чином став неморальним, – може бути оправданий плідністю цілого подружнього життя».⁹

Якщо уважно проаналізувати що ж насправді відбувається під час статевих стосунків при вживанні контрацептивів, то можна зробити висновок, що здійснюються два різні акти. З одного боку чоловік і жінка вирішують вступити в стосунки, які по своїй суті призначені для передачі життя. Вони здійснюють також і другий акт: вони свідомо вирішують щось зробити, чи то до статевих стосунків, чи під час або ж після, що перешкоджає появі нового життя. Таким чином, добровільно обравши позицію проти відтворення, яке є благом подружжя, пара розділила об’єднуюче і відтворююче значення подружнього акту. Отже, зробивши це, вони спотворили значення подружньої любові і підмінили акт, напрямлений на те, щоб підкреслити взаємне дарування себе, актом панування. А те, що залишається від статевого акту при вживанні контрацептивів, не є цілісним виразом об’єднуючого значення, а здеформованим варіантом цього значення. Коли подружжя, вживаючи контрацептив, не бажає можливості приходу нового життя в світ, воно одночасно обмежується неповним виразом подружньої єдності, відокремленої від справжніх благ відтворення і співпраці з Богом. Те, що залишається, вже не є актом справжньої подружньої любові, а радше актом використання.

Згідно тверджень, викладених Папою Павлом VI в його енцикліці Humanae Vitae, можемо зробити кілька висновків про моральне зло контрацепції. Зокрема: а) Церква засуджує контрацепцію, бо вона порушує як прокреативне так і єднальне значення людського статевого акту. Контрацепція принижує кожний статевий акт, який вже сам по своїй природі має важливе значення, унікальне для статевого акту. Коли статевий акт, наділений потенційними можливостями зародження нового життя і творення емоційних зв’язків між чоловіком і дружиною, відбувається із застосуванням контрацепції, тоді це означає, що його позбавляють цих можливостей. Призначення статевих стосунків – народження дітей і творення зв’язків. Якщо ж людина не готова до народження дітей і таких зв’язків, то їй не слід вступати у статеві стосунки. б) Господь Бог сотворив людину плідною. Тому слід пам’ятати, що плідність є великим добром, і що бути плідним чи плідною – це нормальний стан здорової дорослої людини. Ті ж, хто не є плідними, потребують медичної допомоги і лікування від неплідності. Жінки тепер приймають таблетки, і це розладнує їхню плідність. І це створює видимість, ніби плідність є хворобою, від якої жінка потребує лікування, а контрацепція поводиться з жіночим організмом так, ніби з ним все гаразд. В даному випадку користування контрацепцією натякає на те, ніби Бог зробив помилку в тому, як Він спроектував людське тіло, а людині доводиться виправляти його помилку. І це є абсурдне твердження. в) В першому рядку Humanae Vitae сказано, що сам Бог наділив подружжя завданням передавати людське життя. Контрацепція є негативним імперативом на адресу Богові, оскільки ті, хто вживає її, бажає лише отримати чудові відчуття фізичної насолоди, але не дозволяє Богові здійснити його творчий акт. В той спосіб вона заперечує дієву творчу ініціативу Господа Бога. г) Контрацепція є злом не лише тому, що вона порушує прокреативне значення статевого акту, але й тому, що порушує його єднальне значення. Статевий акт, відкритий до можливості зачаття дитини, ідеально виражає той вид зв’язку, якому подруги посвятили себе. Особи ж, які користуються контрацепцією, свідчать своєю поставою про те, що їх бажання вступити у статеві стосунки зовсім не означає, що вони бажають нав’язати один з одним сталі зв’язки. Можливість постійного зв’язку тут намірено усунена з акту, призначення якого є бути найкращим виразом прагнення такого зв’язку. Отже, контрацепція зводить статеві стосунки до брехні. Таким чином, вона є злочином проти власного тіла, проти Бога та проти стосунків зі своїм партнером у подружжі. Отже, мета, яку Папа Павло VI ставив при написанні енцикліки полягала у тому, щоб по-новому і глибше осмислити моральні принципи, закорінені в природному законі, освітленому Божественним Об’явленням, яке є центральним для вчення Церкви про подружжя. Сам Папа, зокрема, говорить про серйозні наслідки вживання контрацепції: «Передовсім слід задуматись наскільки широкий і легкий шлях відкривається до подружньої невірності і до загального послаблення моральності. (…) Так само слід висловити тривогу: чоловіки, котрі призвичаїлися до протизаплідних практик, можуть втратити пошану до жінки і, легковажачи її тілесним благом і психічною рівновагою, сприймати її як звичайне знаряддя задоволення своєї похоті, а не як супутницю, яку слід поважати і любити. Врешті, слід теж замислитись і над тим, яку небезпечну владу отримали б таким чином державні органи, які не дбають про вимоги нормальних норм. (…) Могло б статися, що для того, аби уникнути труднощів особистого, сімейного чи соціального характеру, які виникають з дотримання Божого закону, могли б надати державним органам право втручатися в цілком особисті та інтимні завдання подружжя».¹⁰

Щоб належним чином запевнити правильність віровчення Церкви у відношенні до пошанування людського життя, Папа Павло VI говорить: «Зберігаючи подружній моральний закон повному обсязі, Церква дуже добре усвідомлює, що вона робить свій внесок у побудову справжньої, людської цивілізації; крім того, вона спонукує людину не ухилятися від відповідальності, покладаючись на технічні засоби; тим вона захищає гідність супругів. Вірно наслідуючи приклад і вчення нашого божественного Спасителя, Церква показує, що її щира та безкорислива любов супроводжує людину: вона хоче допомогти людині в її земній мандрівці, щоб вона справді, як дитина, брала участь у житті живого Бога, Батька усіх людей». ¹¹

¹ ІІ Ватиканський Собор, паст. конст. «Gaudium et spes» , 48

² Павло VI «Humanae vitae», 11

³ ІІ Ватиканський Собор, паст. конст. «Gaudium et spes» , 50

⁴ ІІ Ватиканський Собор, паст. конст. «Gaudium et spes» , 51

⁵ Павло VI «Humanae vitae», 12

⁶ ІІ Ватиканський Собор, паст. конст. «Gaudium et spes» , 51

⁷ Павло VI «Humanae vitae», 6

⁸ Павло VI «Humanae vitae», 13

⁹ Павло VI «Humanae vitae», 14

¹⁰ Павло VI «Humanae vitae», 17

¹¹ Павло VI «Humanae vitae», 18

о. Іван Галімурка