Сьогодні світ дійшов до якоїсь межі, проте ми ще до кінця цього не усвідомили. Ця межа ділить наше життя: на «до» і «після». Нам здається, що завтра, за тиждень чи за місяць ми зранку прокинемося, і все далі буде так, як ми до цього звикли. Але, так не буде. Буде інакше… Але це «інакше» може бути кращим від того, що є тепер. Це залежить лише від нас, і більше від нікого!
Найперше належить усвідомити: ЩО наблизило нас цієї самої межі? Певен: Скільки людей – стільки буде і відповідей. Гадаю, що кожен вважатиме свою відповідь вірною. Каже Господь: «Нехай вам станеться за вашою вірою!» (Мт.9,29). Блажен, хто вірує…
Відомо, що серед нас є люди, які кажуть, що є невіруючими; є такі, які вдають, що вірують; але є чимало людей глибоко віруючих... При тому усі ми: і віруючі, і напіввіруючі, і атеїсти, і гностики, і агностики звикли до якогось порядку речей, який склався у нашому бутті, чи який, властиво, ми самі сформували. А також, ми забуваємо, що мимо нашого бажання, нашої участі, нашої діяльності чи нашого переконання завжди є щось основне і є похідне.
Так от, у сформованому нами порядку речей ми неправильно поставили пріоритети: похідному надали велетенську перевагу, а тому, що основне у нашому житті, залишили маленький закуток. І ось саме це довело світ до межі. До цієї межі, котру ми зараз спостерігаємо, котру переживаємо, котрої боїмося…
Отут постає дуже серйозне питання, на яке нам самим належить дати відповідь: А чого ми боїмося? На мою скромну думку, ми найперше і найбільше боїмося змінити усталений порядок, тобто, у витвореній нами шкалі цінностей, ми не хочемо втратити першості. А доведеться. Бо межа, про яку йдеться вище, може ще більше посунутися. Насправді вона може посуватися доти, доки ми не усвідомимо з Ким маємо справу.
Хочемо чи не хочемо, усі ми: і віруючі, і напіввіруючі, і атеїсти, і гностики, і агностики – мусимо збагнути: ми маємо справу з Богом. З Богом, Який родить нам хліб, а ми його споживаємо; виточує нам воду, а ми її п’ємо; освітлює світлом, а ми ним радіємо; зсилає нам тепло, а ми у ньому купаємось; дає Свою благодать, а ми – … А ми – грішимо. І це при тому, що Господь Бог говорить Адамові, нашому прабатькові, про гріх: «Бо в той день, коли ти з'їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2, 17). І зглядом цього, повчає апостол Павло: «Бо заплата за гріх смерть, а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6: 23).
Мимо того, що Господь Бог дав людині Закон, люди для себе виписали, так звані, права людини. Ними вони присвоїли собі право безкарно грішити: право на аборти, право на статеві збочення, право на генні та психічні експерименти… Але, на превеликий жаль, про обов’язки людини перед Творцем, про виконання Закону там чомусь не говориться. Тобто, Ти Боже, нас годуй, а ми надалі будемо тяжко грішити…
Думається, що саме нагромаджений гріх призвів до тієї межі, перед котрою сьогодні зупинилося людство. Що далі? От саме від того – «що далі?» – і залежить оте «інакше», про яке говориться на початку цього допису. Якщо ми, люди, поставимо на чільне місце нашого Творця, тоді це «інакше» буде радісне і щасливе. А якщо ж ні?.. Відповідь дає Господь Ісус Христос: «Як не покаєтесь, усі загинете…» (Лк.13,3).
Ті, що далі бажають грішити, тут можуть звинуватити Бога у жорстокості. Неправда! Адже, св. апостол Іван говорить: «Бог є любов!» ( І Ів.4,8). А Любов не може бути жорстокою. Отож, уся проблема у нас самих, у нашому гріховному житті. Про це читаємо у Святому Писанні: «Не шукайте собі смерти вашим життям безпутнім і не накликайте погибелі на себе ділами рук ваших. Бо Бог не створив смерть, ані не радіє з погибелі живучих» (Мудр.1,12-13). Господь любить нас і закликає: «Покайтеся! Бо Царство Небесне близько!» (Мт.4,17)
Отож: віддаймо Богові – Боже!
Ми ж покаймося, і все у нас піде на лад! Покаймося, і все у нас буде гаразд! Бачити менше
Джерело :Блог отця Івана Галімурки
.jpg)
