Залишіть цю проповідь і не читайте її, якщо Ви в своєму житті ніколи не потерпали від духовних невдач. Полин - зілля, гіркоту якого часто порівнюють з гіркотою духовною. Хто його не вживав той може назватись здоровою людиною. Якщо такі люди взагалі існують в природі - вони щасливі.
Що сказати про Петра? І в цьому уривку святого Євангелія, і в інших місцях ми дізнаємося про його духовні невдачі. Одна страшніша від іншої. Тут маловірство, там відверте зречення Христа. Що ж може бути гіршим? Чашу, повну гіркого полину, він випивав не один раз. Але чомусь, розважаючи про особу Петра, ми відчуваємо до нього співчуття та милосердя. Може тому, що знаємо - прийде час і з того маловірного рибалки зробиться великий чоловік, якому Христос доручить владу над усією Церквою. Осуд Петрового падіння перенесеться на осуд Христа, котрий його вибирає як свого намісника на землі. Цього собі дозволити не можемо, хто б звинувачував Спасителя, але добре знаємо, що коли б нам довелось обирати, хто би міг зайняти вкрай відповідальну посаду, ми б шукали людину із незаплямленою репутацією. Хто б міг подумати, що Петро колись навернеться? А, може, ми думаємо, що він не страждав через свою духовну невдачу? Виходить, що чаша полину була дуже корисною для нього. Але з іншого боку, хто краще зрозуміє духовного невдаху, коли не той, хто сам падав, хто краще порадить як стати, крім того, хто сам вчився вставати з гріху?
Грішник - це людина, яка страждає на духовну недугу. Ви пам'ятаєте, коли самі були хворі? Чого ви прагнули? Щоб хтось вас зрозумів. А коли вас осуджували, зневажали, ігнорували, цькували - ви ставали ще гіршими. Ви потребували лікаря і, як зясувалось, тим лікарем міг бути лише Христос. Це вже ми пізніше зрозуміли. Але ось ці люди, які навколо нас, хто їм покаже лікаря? Майже завжди до пияків, розпусників, грабіжників, нецерковних людей ми відчуваємо упередження. Їх ми обминаємо десятою дорогою. Про що з ними поговориш? Але все ж про щось говорив з ними Христос, коли приходив до їх домів, сидів з ними, їв з ними. Які ж ми тоді праведні, коли не наслідуємо свого Вчителя? Будь-яка людина потребує, щоб її зрозуміли. Кожен, навіть останній грішник, має право бути вислуханим. Кожна людина має право бути охопленою любов'ю, тим більше той, хто помиляється, оскільки саме брак любові стає причиною майбутніх духовних невдач. Спитайте злодія про його дитинство і він, коли ви зможете достукатись до його серця, розповість вам таку історію свого життя, від якої вам стане моторошно. В селі був чоловік, котрий п'яним валявся будь-де і в будь-яку пору року. Не тримався хати, хоч мав чудову дружину і прекрасних дітей. Здається, що могло зробити його останнім пияцюрою? А, виявляється, було в родині щось таке, що змусило його шукати прихистку де-інде, тільки не в рідній хаті. Очевидно, він помилився, шукаючи собі розраду, але врахуйте, як в таких випадках потужно спокушує лукавий. Це перше, чого ми вчимося, розважаючи над невдачею Петра. Тобто, помилитися може кожен, але ніхто не має права осуджувати невдаху. Христос великодушний до Петра, хоч і картає його за маловірство. Христос великодушний до кожного. Його любов до тих, хто мучиться в своєму грісі, настільки потужна, що рано чи пізно, але вони все ж приходять до Нього, хоч би навіть на смертній постелі. Одного лиш потрібно — мучитись через свою духовну невдачу.
Друге, що маємо сказати. Приходить людина на духовну розмову, а в її словах стільки гіркоти. Бідний грішник кається, в серці скруха, на очах сльози, голос паралізує глухий біль, - хіба приклад Петра не буде для нього найкращою наукою ? Хто б наважився добити його ? Бувають хвилини, коли сповідник сумує разом із ним, а від радості, що навертається грішник, виступають сльози. Духовна невдача не повинна вбивати. Віра в милосердя Боже не може бути підваженою. Невдача приходить від того, що духовні сили є слабкішими від сили спокуси. Петро налякався моря, вітру, хвиль і, коли говорити мовою алегорії, налякався мирських спокус. Отож, сприймімо таку його невдачу, як нагоду до духовного зростання. Хіба не п'ють зілля полину для лікування? Хіба не говорив Христос, що добре, коли є спокуса? В тому і добро спокуси, що людина, долаючи її, стає сильнішою. Якже ж здолати спокусу, коли вона така потужна? Для цього відкриємо катехизм і прочитаємо: три головні добрі діла - молитва, піст і милостиня.
Молитвою знаходимо Бога. Це, як дорога, або ще краще - як проща. Хто йшов прощею, той знає радість, якою сповняється душа, коли прибуває на місце паломництва. Хто перебуває в спокусі - хай молиться. Піст - це пожива для душі. Зачахне душа того, хто не дасть їй поживи. Піст наче вуздечка на голові коня. Хто покладе вуздечку на свою душу, навчиться нею керувати так, як добрий вершник своїм конем. Він направить його, куди схоче, стане паном, господарем. Хто терпить спокусу, хай постить, щоб цілковито заволодіти собою. Милостиня, співстраждання до інших уподібнює нас до того, хто сам співстраждав - до Христа. Співчутлива людина стає «товаришем Христа», відвертає від себелюбства, не дозволяє волі заціпеніти в служінні самому собі. Хто, отже, терпить спокусу, хай чинить діла милосердя, а той, над ким воно було вчинене, виявиться Христом. Бо ж говорив Ісус: «Я був нагий, був голодний, був ув'язнений, хворий, потребуючий...»
Третє, що беремо для себе з цієї євангельської розповіді, можемо висловити словами псалма: «Не будуть повік посоромлені всі, хто на Тебе надіється» (Пс. 25.3) Тому в нужді, в горі, в потребі, в спокусі - звернімось до Христа, який в особі святого Петра, простягає руку спасення кожному, хто волає про допомогу. Чого боятись, коли ти знаєш, що тобі завжди поспішить назустріч Христос!
о.Орест Мокрик
До теми:
1. У нашому житті ми також зустрічаємо людей, що падають у гріхи. І як залюбки ми їх осуджуємо. Але між тим грішник, що покаявся, стає людиною сильної віри.
Святого мученика Маркелліна обрали Папою Римським одразу після смерті Папи Кая, як найдостойнішого з християн. Відразу після його обрання почалися сильні гоніння на християн імператором Діоклітіаном. За тридцять днів у Римі було вбито більше сімнадцяти тисяч християн. Злякавшись терпінь, Папа Маркеллін зрікся віри, принісши жертву поганським ідолам Весті і Ізіді. За це імператор винагородив його багатими винагородами.
Прийшовши додому, він гірко заплакав. Саме у цей час сто вісімдесят єпископів та священиків зібралися на місцевий собор у місті Сінуісі (Італія). Він прийшов до них і почав просити у них, щоб вони наклали на нього покуту за його гріх. Ті відповіли, що вони прощають йому гріх, адже і святий Петро зі страху відрікався Христа, а покуту нехай сам собі призначить, адже він сам своїми устами зрікався віри. Тоді Папа Маркеллін сказав, що за мій гріх нехай його не хоронять після смерті, а віддадуть тіло псам.
Набравшись відваги, він прийшов до імператора Діоклітіана і відав йому усе, що той йому подарував. Він осудив фальшивих богів, а себе назвав грішником, що розкаюється у вчиненому. Імператор був страшенно розлючений, бо надіявся через зречення Папи Маркелліна знищити в імперії Віру Христову. Папу Маркелліна було вбито за містом разом ще з трьома християнами: Клавдієм, Киріном. і Антонієм. Після його смерті Папою став святий Маркел. Папу Маркелліна згідно його заповіту не хоронили, а лишили у полі.
Одної ночі до Папи Маркела явився святий Петро і спитав, чому не хоронять святого мученика Папу Маркелліна. Той сказав, що такий його заповіт. Тоді святий Петро сказав: «Хіба ти не знаєш "хто себе понизить, той буде звеличений" (Лк. 18.14). Іди і з почестями похорони його тіло». Папу Маркелліна було торжественно поховано у гробниці Прескілли. День пам'яті його 20 червня.
Святий Єфрем Сирійський говорить, що не потрібно осуджувати брата твого, бо, можливо, він увечорі згрішив, а вночі покаявся і вже зранку став чистим перед Богом, а ми продовжуємо його осуджувати.
2. Один політик з шляхетної родини розповідає, що одного разу до їхнього будинку приїхав багатий родич. У його гаманці було повно золотих монет. Блиск і краса цих монет спокусили юного хлопця і він украв декілька з них. Це помітив їхній слуга. Але замість того, щоб надати розголосу і засоромити юного хлопчика, він непомітно поклав у гаманець свої, важко зароблені гроші. Коли родич перераховував гроші, то не помітив пропажі і підміни. Так було врятоване його добре ім'я. Бідний і невчений слуга навчив його благородству і прощенню. На ціле життя він запам'ятав, що ніколи не можна брати чужого.
«Якби ти був добрим християнином, мій брате, то ти не осуджував би мене, а гірко заплакав над моїми гріхами і помолився Богові за спасіння моєї душі» (святий Августин).
Висновок: Не спішімо привселюдно виявляти чужі гріхи. Подумаймо спочатку, чи це допоможе грішнику виправити свій гріх, перемогти у собі гріховну звичку.
.jpg)
