Постійність у молитві (витривалість).
Жінка-хананейка йде і кричить за Ісусом, що аж апостоли просять за неї.
Як часто ми не маємо витривалості у молитві. Задовго священик править Службу Божу, болять коліна на молитві. Молитва стає неуважна, розсіяна. Не раз кажемо: «Вже стільки молюся, а результату ніякого…» Молитва стає рутиною. В такий спосіб нічого не доб'ємося. Доки не підемо за Христом (своїм життям наслідуючи Його і зберігаючи Божі заповіді), тобто доки не будемо ходити дорогами Божими і благати так, щоб аж Святі у Небі чули наше благання (як апостоли чули хананейку), то годі розраховувати на успіх.
Покора
Часто наша природа бунтується: «Скільки можна просити? Скільки можна принижуватися… Хто він такий, щоб мене ображати? Чому лізе в душу? Зрештою, мені це не приємно…»
Чого хотів досягти в цьому випадку Ісус? Із просьбою, а радше мольбою про уздоровлення дочки до нього прийшла жінка, що сприймала Його як ворога, а навіть окупанта. (Так ставилися всі хананейці до євреїв, що захопили їх землі). Христос своїм зверхнім виглядом доводить жінку до критичної межі. Так, вона назвала Ісуса Сином Давида, так, вона назвала Його Господом, але лише коли цей процес зростання у вірі досяг свого апогею, Ісус Христос відповідає на її просьбу. Все це робилося у присутності чималої кількості людей. Для них усіх і для нас з вами жінка хананейка стається прикладом постійності у молитві, цілковитого підчинення себе Божій волі.
Якщо ми вступаємо в діалог з Богом, навіть якщо є щось, що нам неприємно про себе чути, це завжди закінчиться позитивно для нас самих. Ісусові мало було чути крик жінки. Йому було мало того, що учні просили: “Відпусти її, бо вона кричить за нами.” Він чекав, щоб віра матері вийшла за кордони культурних, релігійних, історичних умовностей. Те, що поганські народи часто чули на свою адресу зневажливі прізвиська зі сторони євреїв, на зразок „пес”, „щеня” і т.п., було дуже поширеним явищем.
Бажанням Христа було не образити, а показати нам з вами межу, до якої ми маємо стриміти у збільшенні своєї віри. Жінка згідна сприйняти на свою адресу все, що про неї каже Ісус, щоб тільки отримати зцілення своєї дочки. А наскільки далеко пішла наша віра? За кого ми себе вважаємо? Чим ми можемо пожертвувати, щоб дозволити Богу втрутитися в наше життя? Чи здатні жертвувати своїм «я»?
Віра, Надія і Любов.
-Чи прийшла б жінка-хананейка до Христа, якби не мала проблеми?
Як часто дорогу до Бога нам заступає комфорт і добробут нашого щоденного життя. І тут знаходимо відповідь на питання наших терпінь. Бог допускає терпіння і проблеми, щоб допомогти нам наблизитися до нього. Як не дивно, але людина здатна наблизитися до Бога лише тоді, коли їй дуже важко.
Не так давно засоби масової інформації повідомляли про випадок, що стався з пасажирським літаком ТУ-154 у Росії. На висоті 11 кілометрів над землею літак залишився без електропостачання. Відмовили всі прилади, резервного палива вистарчало на 20 хв. польоту. Внизу тайга. Відважні пілоти змогли посадити літак на маленький закинутий аеропорт, довжина якого була втричі менша за потрібну, і який на диво, вдалося знайти серед дрімучого лісу. Чудом врятовані пасажири, розповідали журналістам подробиці аварійного приземлення. Кожен визнав, що в момент приземлення молився, хто як вмів. Одна із пасажирок читала з молитвеника покаянний канон і шкодувала, що не встигла висповідатися, а стюардеса розповідала, що уявила собі як Пресвята Богородиця покриває своїм Омофором літак і молилася: «Мати, Царице Небесна спаси нас!». Пілот, на запитання як йому вдалося посадити літак в такій безнадійній ситуації, відповів: «Кружляючи над лісом, ми побачили як під нами промайнула злітна смуга, Господь нам її показав…» Молитва і Віра в Бога в екстремальній ситуації врятувала життя сотні людей. І знову ж, якби не ця ситуація, чи ті ж люди би так ревно молилися? Як часто, живучи комфортно, ми соромимося перехреститися на вулиці, чи визнати свою віру перед недовірками. Воістину глибоку правду каже нам наше прислів’я: «Як тривога – то до Бога. По тривозі – забули о Бозі»
-Чи прийшла б жінка-хананейка до Христа, якби так сильно не любила б дочки? Любов до ближнього наближає нас до Бога. Але якою ж сильною має бути любов щоби навчити нас Віри, надії, покори і витривалості в молитві?!!
-Христос стає останньою надією жінки! Все, далі нема куди йти! Подиву гідна надія на одного Бога. Поза ним нема де шукати порятунку. Тільки в такий спосіб можемо спастися. Тільки в такий спосіб можемо позбутися гріха, своїх вад і залежностей. Тільки так можемо випросити для себе і своїх ближніх порятунку! В повному розумінні, маємо вхопитися міцно за Бога і Його правди, Йому всеціло віддатися. Без жодного сумніву, без уповання на когось іншого. Ось шлях до Неба!
о. Володимир Сайчук
.jpg)
